Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"

Ревелстон підскочив до Гордона і вихопив пляшку у нього з рук. По його сорочці потекла цівка вина. — Заради Бога, Гордоне, схаменіться! Ви що, хочете, щоб вас забрали у поліцію?

— Я хочу випити, — насупився Гордон.

— Але тут не можна пити!

— Тоді ведіть мене у паб!

Ревелстон розгублено почесав носа.

— О Господи! Тільки не тут, посеред тротуару. Гаразд, ходімо. Вип’єте краще там.

Обережно вставивши корок назад у пляшку з к’янті, поет вчепився за лікоть свого товариша (хоча в цьому не було жодної потреби — він міцно тримався на ногах). Пропустивши потік машин, вони перейшли дорогу і попрямували далі до Геймаркету.

У пабі висів густий пивний туман з гострим запахом віскі. Біля барної стійки товпилися спраглі пропустити по останній пінті пива перед його закриттям. Гордонові не становило проблеми протиснутися між товстуном-комівояжером, що попивав «Гіннес», і високим худорлявим чоловіком з обвислими вусами, словниковий запас якого обмежувався фразами «це ж треба!» і «от як!» Гордон жбурнув на стійку півкрони.

— Кварту міцного, будь ласка!

— Де великі кухлі? — гукнула жінка за барною стійкою, відміряючи в склянку віскі й водночас стежачи за годинником.

— На горішній полиці, Еффі, — пролунав голос господаря з іншого кінця зали.

Жінка тричі натиснула на кран і підсунула Гордонові повний кухоль пива. Оце так келих! Гордон підняв його догори — оце так вага! Ну що ж, до справи! Довгий ковток пива розтікся по його горлу. Він ледь не вдавився. Наступний ковток приснув через носа. Гордон почув крик господаря: «Зачиняємося! Останні замовлення, джентльмени!» Передихнувши, Гордон знову повернувся до свого кухля. Три ковтка — і по всьому.

— Агов! Повторіть!

— От як? — з подивом відреагував худорлявий чоловік.

— Добре пішло? — поцікавився комівояжер.

Ревелстон спостерігав за Гордоном здалеку — кинув на нього повний докору погляд і похитав головою, соромлячись висловити свій осуд вголос. «Вам час зупинитися», — хотів сказати він. Поет намагався міцніше утвердитися на ногах — було вже не так просто зберігати рівновагу. Здавалося, що голова розбухла до нечуваних розмірів, тіло налилося свинцем. Він ліниво підняв кухоль, але більше не хотів пити. Його вже нудило від запаху пива — бридка, жовта рідина, що нагадує сечу. «І я маю це проковтнути?» — подумав Гордон. Але шляху назад не було. «Тоді навіщо ти сюди прийшов? Маєш випити все до кінця! Ковтай! Ну ж бо!»

Аж раптом сталося щось страшне: горло відмовилося приймати пиво чи то пиво не хотіло текти в рота, але рідина вихлюпнулася на Гордонове підборіддя. Вона була всюди. Просто якийсь потоп! Рятуйте! Він кашляв, задихаючись, а люди порснули врізнобіч, аби бризки не потрапили на них. Бах! Кухоль упав на підлогу. Гордон захитався — все довкола поплило перед очима, він падав, втрачаючи свідомість. Єдина надійна точка опертя — чорний пивний кран, який стирчав просто перед його носом. Він вхопився за нього, щоб не впасти. За якийсь час карусель зупинилася, у голові розвиднилося. За стійкою репетувала жінка:

— Агов, ти за що вчепився?

— Усі штани мені заляпав, — скаржився комівояжер.

— Навіщо я за кран вчепився?

— ТАК! Навіщо?

Гордон хитався з боку в бік. Обернувшись, він упізнав обличчя високого чоловіка з довгими вусами.

— Запитує, «навіщо я за кран вчепився».

— От як?

Ревелстон, протиснувшись поміж чоловіками, підійшов до Гордона, обхопив його рукою за талію і допоміг підвестися.

— Підводьтеся, Гордоне, заради Бога! Ви добряче напилися.

— Напився? — здивовано перепитав Гордон.

Усі довкола заходилися сміхом. Обличчя Ревелстона спалахнуло.

— А хто платитиме за цих п’ять кухлів? — з образою в голосі запитала жінка за барною стійкою.

— А за мої зіпсовані штани?

— Я заплачу, — відповів Ревелстон. — І, розрахувавшись за збитки, попросив Гордона: — Ходімо звідси, ви ледь на ногах тримаєтеся.

Однією рукою притримуючи товариша, а в другій тримаючи пляшку к’янті, яку він ще раніше відібрав у нього, Ревелстон повів Гордона до виходу. Але той вивільнився з твердим наміром продемонструвати свою здатність триматися на ногах без сторонньої допомоги. У властивій йому величавій манері Гордон мовив:

— Ви, здається, сказали, що напився?

— Маю визнати, що це так, — відповів Ревелстон, притримуючи поета за лікоть.

— Летіла лелека, заклекотіла до лелеченят, — відтарабанив Гордон.

— Гордоне, ви НАПИЛИСЯ. Що швидше ви опинитесь у ліжку, то буде краще.

— Та ви не бачите колоди у власному оці, зате помічаєте порошинку в братовому, — парирував Гордон.

— Додому поїдете на таксі, — сказав Ревелстон, вивівши поета на вулицю.

Поблизу не було видно жодної вільної автівки. З пабу, який зачинявся, повалив натовп. На свіжому повітрі Гордонові полегшало. Думки стали чистими і прозорими, як скло. Диявольські неонові вогні підказали йому блискучу ідею.

— Ревелстоне, — смикнув він свого товариша за руку.

— Що?

— Давайте знімемо парочку повій!

Не варто було звертати уваги на балачки сп’янілого Гордона, але ці слова неабияк роздратували Ревелстона.

— Любий друже, обійдемося без цього.

— Не будьте таким снобом! Чому б не розважитися?

— Та як же так можна, коли ще півгодини тому з вами була чарівна Розмарі?

— Уночі всі кішки сірі, — сказав Гордон, відчуваючи себе мудрим циніком.

Ревелстон вирішив не вступати у дискусію.

— Мабуть, нам краще піти до площі. Там у нас більше шансів зловити таксі.

Закінчувалися театральні вистави. У мертвому світі неонових вогнів туди-сюди снували люди і автівки. Гордон чудово розумів усе, що накоїв і що ще скоїть. Але це його чомусь не турбувало. Вдалечині, наче у перевернутому біноклі, пролетіли тридцять років його змарнованого життя, заманячило безнадійне майбутнє, п’ять фунтів для Джулії, Розмарі. Захотілося пофілософствувати:

— Погляньте-но на цю блакитну неонову вивіску над крамницею. Бачите, як мерехтить? Це означає, що мене прокляли.

— Цілком може бути, — не вникаючи у слова поета, автоматично відповів Ревелстон. — А от і таксі! Агов, таксі! Хай йому біс, не побачив. Чекайте на мене тут.

Залишивши Гордона біля входу в метро, Ревелстон побіг на другий бік вулиці. У якийсь момент думки Гордона змішалися, а коли він знову прийшов до тями, побачив перед собою два молоденькі хижі личка з тоненькими лініями чорних брівок під маленькими капелюшками, що були вульгарними копіями того, який носить Розмарі. Він перекидався з ними жартівливими фразами:

— Ну що, Доро, Барбаро (виявляється, він навіть знав