read-books.club » Класика » Над Чорним морем, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

134
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Над Чорним морем" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 46 47 48 ... 71
Перейти на сторінку:
кар'єрі.

Стежка ви­ла­ся по дні бал­ки, по­де­ку­ди за­ки­да­ної сміттям та гноєм. На пра­ву ру­ку по­вер­та­ла стеж­ка на­го­ру, до од­ної гар­ненької дачі з блис­ку­чи­ми шиб­ка­ми, з ґанком, опо­ви­тим ди­ким ви­ног­ра­дом. Фе­сен­ко по­вер­нув на ту стеж­ку. Він га­дав, що на то­му ґанку во­ни бу­дуть гра­ти в кар­ти.


- Не ту­дою-бо! Ми жи­ве­мо не в та­ких ба­га­тих да­чах. Моя жінка на­хильна до сільської ідилії. Он­деч­ки на гор­би­ку на­ша дач­ка, на­ша ідилія! - ска­зав Бо­ро­давкін. Він по­ка­зав ру­кою на прос­ту міщанську ма­зан­ку.


Фесенко гля­нув на ту да­чу й на­су­пив густі бро­ви.


- Повертайте на ліву ру­ку, на ген оту сте­жеч­ку, - гук­нув Бо­ро­давкін. Стеж­ка з бал­ки по­ве­ла на горб че­рез густі ко­люч­ки.


Фесенко був взу­тий в то­ненькі три­кові сірі че­ре­ви­ки. Ко­люч­ки ко­ло­ли йо­го в лит­ки че­рез шов­ко­ву че­су­чу і в но­ги че­рез три­ко.


- Ой, як колько тут! ой, бур'ян б'є по но­гах! ой, як ко­лють ко­люч­ки! - аж си­чав Фе­сен­ко, підки­да­ючи но­ги вго­ру… - Кат зна ку­ди ви оце зап­ро­ва­ди­ли ме­не, - сер­див­ся Фе­сен­ко.


- Це ми пішли навп­рос­тець, нав­ман­ня, щоб мерщій дійти. Жінка, бач­те, з нудьги вми­рає, - го­во­рив Бо­ро­давкін.


Стежка до­ве­ла до гор­би­ка, де стир­ча­ла на шо­ло­поч­ку ри­бальська ха­тин­ка. Гор­бик той був прос­то ста­ро­давній осілий і стверділий смітник. Вни­зу ко­ло гор­би­ка в ко­люч­ках ле­жа­ли ку­пи по­пе­лу. По спа­дис­то­му боці гор­би­ка лисніли мокрі по­миї. Міщан­ка ви­ли­ва­ла їх на смітник прос­то зго­ри. Тре­ба бу­ло йти або че­рез ку­пи по­пе­лу, або че­рез горб, за­пас­куд­же­ний по­ми­ями, або прос­то че­рез ко­люч­ки. Фе­сен­ко сту­пив че­ре­ви­ком в попіл. Но­га вгруз­ла, як у бо­рош­но; сірий че­ре­вик став по­пе­ляс­тий та зо­зу­ляс­тий, мов зо­зу­ляс­та кур­ка.


- Ну, та й за­ве­ли ж ви ме­не в пущі та нетрі. Тут тільки со­ба­кам хо­дить, а не ка­ва­ле­рам, - обізвав­ся сер­ди­то Фе­сен­ко. - Гар­на ідилія, нічо­го ка­за­ти.


- Держіть го­рою! Беріть ца­бе! - гук­нув Бо­ро­давкін по­зад йо­го.


Фесенко взяв ца­бе на спа­дис­тий бік гор­би­ка і вліз в якусь ква­шу. Він вис­ко­чив на су­хе місце й по­чав обт­ру­шу­ва­ти хус­точ­кою пан­та­ло­ни та бо­тин­ки та об­ти­ра­ти об тра­ву підош­ви. Об­чис­тив­шись, об­ли­зав­шись, як той кіт, він пішов за Бо­ро­давкіним.


- Знаєте, що, Фе­сен­ку? Ви дурнісінько топ­че­те стеж­ку до Сані. Са­ня хоч гар­на, але во­на, пе­редніше за все, оп­риш­ку­ва­та на вда­чу, лю­бить вво­ля­ти свою во­лю, і в неї при­да­но­го ані ша­га, - ска­зав Бо­ро­давкін.


- Невже? - аж гук­нув Фе­сен­ко. - Я чув, що Нав­роцька ба­га­тенька.


- Багата од­на Ма­ня, мен­ша доч­ка Нав­роцьких. Ви знаєте, що на неї ма­ти за­пи­са­ла двад­цять п'ять ти­сяч кар­бо­ванців. І дім в Ки­ши­неві на­ле­житься не Нав­роцько­му, а йо­го жінці; а дім ко­лись дос­та­неться Мані, - ска­зав Бо­ро­давкін.


- Двадцять п'ять ти­сяч і дім! - аж пис­нув Фе­сен­ко. - Ото шту­ка!


- Не знаєте ви, де ра­ки зи­му­ють, - обізвав­ся Бо­ро­давкін.


- Невже цьому прав­да? - спи­тав Фе­сен­ко.


Він не ду­же йняв віри Бо­ро­давкінові, вва­жав на йо­го як на бре­ху­на й шту­ка­ря і вза­галі як на лег­ко­важ­ну лю­ди­ну.


- Сам ба­чив, оци­ми сіри­ми банька­ми ба­чив лис­ти в бан­ку; ста­ра кла­ла в банк при моїх очах, їй-бо­гу, прав­ду ка­жу! Не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є, ко­ли бре­шу! Роз­пи­тай­те лю­дей, ко­ли мені не йме­те віри, - го­во­рив Бо­ро­давкін.


- Гм… Це шту­ка… Ццц… - цмак­нув Фе­сен­ко по-бес­са­рабській і за­ду­мав­ся.


- От ви й при­чепіться до Мані. Але що то за анонімні лис­ти? Що то за якесь су­хе зілля, че­рез кот­ре ви по­ла­ялись з Ко­маш­ком? - спи­тав Бо­ро­давкін.


- Ат! то нісенітни­ця, - бовк­нув Фе­сен­ко.


- Та скажіть-бо, го­луб­чи­ку! Бач­те, який ла­сий сек­рет я вам ска­зав, - бла­гав Бо­ро­давкін.


Його сірі ве­ликі очі аж бла­га­ли, не­на­че в ди­ти­ни, що пес­титься та ла­щиться до ма­ми й про­се со­лод­ко­го гос­тин­ця.


- Ет! не­хай потім, - обізвав­ся Фе­сен­ко.


- Та скажіть-бо мерщій, бо кор­тить. Нев­же вам труд­но ска­за­ти кілька фраз? Ій-бо­гу, я ніко­му не ска­жу! Бо­жусь і при­ся­га­юсь! Жінці навіть не ска­жу, - про­сив Бо­ро­давкін.


- Нехай потім. Сек­рет не вте­че, а ми не пом­ре­мо так швид­ко, - одрізав Фе­сен­ко.


- А як пом­ре­мо? Ми усі під бо­гом хо­ди­мо, - аж бла­гав Бо­ро­давкін.


Стежка кру­ти­лась по гор­би­кові й до­ве­ла до дачі Бо­ро­давкіна; то бу­ла прос­та міщанська ха­ти­на-ма­зан­ка.


- От і на­ша дач­ка! - про­мо­вив Бо­ро­давкін.


- Де? - спи­тав Фе­сен­ко, бо вже більше й хат не бу­ло.


- Та оця ж ха­ти­на. Ми жи­ве­мо в де­мок­ра­тичній дачі; бач­те, моя жінка лю­бить ідилію, - ска­зав насмішку­ва­то Бо­ро­давкін.


Фесенко зак­ру­тив но­сом і змор­щив гу­би, не­на­че по­куш­ту­вав кис­лиці. Од­на­че він му­сив йти за своїм по­во­да­то­рем в ту ідилію.


Хатина сто­яла край спус­ку до мо­ря на гор­би­ку. Горб був обс­ма­ле­ний сон­цем, як ци­ган. По гор­би­ку стир­ча­ли бу­дя­ки та ко­люч­ки. Тільки ко­ло ґанку рос­ли дві старі акації та в горідчи­ку за ха­тою зе­ленів ста­рий во­лоський горіх, єди­на ок­ра­са то­го гор­ба.


Бородавкін привів Фе­сен­ка до ґанку. Ґанок був нап­ну­тий з двох боків і звер­ху па­ру­си­ною. Пе­редній бік був зовсім не зас­ло­не­ний. В ґанку сто­яв стіл. Ко­ло сто­ла сиділи Бо­ро­давкіна та Хрис­ти­на. Фе­сен­ко став пе­ред ґанком, зняв циліндер і привітав­ся до дам.


- О! сли­хом сли­ха­ти, ввічі ви­да­ти! - гук­ну­ла Хрис­ти­на з-за сто­ла. - Чо­го це ви не­на­че зблідли й по­марніли на лиці? Чи не сни­лось вам ча­сом цеї ночі щось страш­не, чуд­не, знаєте, - та­ке кост­ру­ба­те? - Хрис­ти­на не до­го­во­ри­ла. Во­на на­тя­ка­ла йо­му на лис­ти.


- Ні, нічо­го не сни­лось. Я сплю так міцно, що й сни ме­не не бе­руть, - обізвав­ся Фе­сен­ко.


- А мо­же, з ва­ми тра­пи­лась будлі-яка неп­риємна подія або при­го­да? - спи­та­ла Хрис­ти­на й хит­ро осміхну­лась.


«Невже во­на знає? Брат чеп­ляється, щоб ска­за­ти… Пев­но, знає… І хто б пак оце ска­зав їй?» - ду­мав Фе­сен­ко.


Христина на­си­лу вдер­жу­ва­лась од сміху, аж по­чер­воніла, на ви­ду.


- Є парт­нер! - гук­нув Бо­ро­давкін.


- Просимо до на­шо­го са­ло­ну! Це наш са­лон, - обізва­лась ко­кет­но Бо­ро­давкіна. Фе­сен­ко увійшов у той са­лон і скри­вив гу­би.


- Та й труд­но ж до вас дос­ту­пи­тись! - по­чав Фе­сен­ко. - До вас стеж­ка за­рос­ла тер­ном та бу­дя­ка­ми.


- А ви ду­ма­ли, що так-то лег­ко дос­ту­пи­тись до дам? По­коліть лиш пе­редніше свої но­ги тер­ном та ко­люч­ка­ми, - за­ще­бе­та­ла Хрис­ти­на.


Фесенко зга­дав тер­ни та ко­люч­ки по до­розі до Сані й ле­ге­сенько зітхнув.


- Ну! для Фе­сен­ка стеж­ки до паннів не за­рос­ли тер­ном, - обізва­лась Бо­ро­давкіна, приж­му­рив­ши свої карі блис­кучі оч­ки. Во­на за­ли­ши­ла рум'яні гу­би й пильно ди­ви­лась на рівні, на­че на­мальовані Фе­сен­кові бро­ви.


Фесенко гор­до­ви­то підвів го­ло­ву, не­на­че хотів ска­за­ти: «Не бо­юсь ко­лю­чок! Побіждаємо! Не мож­на всто­ять про­ти ме­не!»


- Ви не ди­вуй­тесь, що я виб­ра­ла собі та­ку

1 ... 46 47 48 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Над Чорним морем, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Над Чорним морем, Нечуй-Левицький» жанру - Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"