Читати книгу - "Перехресні стежки, Франко І. Я."

Євгеній чимраз ширше витріщував очі.

- Що вам, люди? Про які се газети ви говорите? Таких газет зовсім нема. Від цісаря до старостів жадні газети не йдуть.

- Е, пан жартують. Нам казали, що йдуть і що в них написано виразно, що навесну буде велика війна між нашим цісарем і москалем. Але між нарід сеї відомості не пускають, щоби нарід не полошився.

- Не слухайте сього, люди! Хто се вам наговорив?

- Та вже хто наговорив, то наговорив. Ми тілько хотіли знати...

- Як же ж ви будете знати, коли не вірите! - мовив Євгеній з досадою в голосі.

- Ей, пане! - гірко промовив селянин.- Вам то дурниці, а нам... Нашим дітям... Адже то війна, то не жарти.

- Але ж ні про яку війну нічого не відомо.

- Не відомо, кажете. А отже бранка буде.

- Бранка? Ну, певно, бранка буде, як кождого року. Та хіба се така страшна річ?

- Як кождого року? Е, ні, пане. То не така бранка. То перед війною бранка, така, що лише кривого та сліпого пустять.

- Та хто се наговорив вам? Люди, хрестіться!

- Та ми власне про се хотіли пана спитати.

- Про що?

- Та про тоту бранку.

- Кажу вам: бранка буде така, як кождого року.

- А рекрутів зараз поженуть до огню?

- До якого огню?

- Ну, пане. Видно, що ви тої річі не знаєте,- мовив один селянин.

- А я виджу, що з вами нема що говорити,- мовив Євгеній.- Гоніть, Берку!

Але поки Берко рушив з місця, один селянин скочив у бричку.

- Вибачайте, пане,- мовив він.- Їдьте, Берку! Я потому за селом злізу.

Бричка рушила. Селянин сів обік Євгенія.

- Ну, скажіть мені, будьте ласкаві,- обернувся до нього Євгеній,- що се за дурниці натуркав вам хтось у голову?

- Та я би пану сказав, але бачите,- і він моргнув на Берка, що, обернений до них плечима, поганяв коні.

- Та говоріть, говоріть! Бричка туркоче, то він не зрозуміє.

Селянин, присунувшися до нього ближче, почав оповідати.

- Та от так. Знають пан пана Шнадельського?

- З лиця не знаю, а так дещо чував.

- То правда, що то великий пан?

- Не знаю, чи великий на зріст.

- Ні, я не про зріст. Але так, учений пан, великий адукат?

- Здається, що не дуже.

- Не дуже? Ой, дуже. Кажуть, що був у суді, а як пізнав там усі порядки, то поїхав до Відня до самого цісаря і сказав так: «Найясніший монархо! В Галіції суди дуже несправедливі, простому народові велика кривда дієся». То найясніший монарха позволив йому виступити з суду, і зробитися адукатом, і боронити простий нарід.

- Хто вам се сказав? - з зачудуванням спитав Євгеній.

- Та так скрізь по селах говорять.

- Бо я інакше чув,- мовив Євгеній.- Я чув, що пан Шнадельський був у суді, покрав там щось, і його нагнали. А адвокатом він не є і не має права бути.

Селянин похитав головою при тій мові,- очевидно, не вірив їй.

- Е, то, може, пан не про сего Шнадельського чули. Бо сей - то дуже великий пан і вчений адукант.

- Я чув тілько про одного Шнадельського,- мовив Євгеній.- Ну, але коли конче хочете, щоб то був не той, то нехай вам буде й не той. Ну, і що ж він?

- Та був у нас у селі, в громадській канцелярії, і оголосив: навесні буде велика війна, а взимі незадовго буде велика бранка. Будуть брати всіх, хіба кривих та сліпих ні, а кого візьмуть, то зараз у мундур, до обрихтунку, а потім зараз до огню. А хто би хотів реклімуватися або й так увільнитися, то нехай удасться до него. Він один може то зробити. Правда, що то буде троха коштувати, але іншої ради нема.

- А питали ви його, кілько би то коштувало?

- Казав, що найменше п’ять соток.

- Видно, на багачів полює. Ну, і що ж, зголосилися деякі до нього?

- Та в нашім селі нас вісім. У мене син одинак, власне має йти до першої класи, а у кума Степана старший син жонатий на боці, вийшов із клас, а молодший при батькові на господарстві, а у Демка п’ятеро дітей дрібних, тілько старший здатний до праці. І так у кождого коли не се, то те. То вже гадаємо собі: ліпше мені півгосподарства стратити, ніж свою дитину на явну загибель пускати. Адже господарство - річ набутна́, а своєї крові жаль.

- Ну, і подавали ви йому деякі завдатки?

- Та певно. Без того й говорити з нами не хотів. Нижче десятки й не дивився. «Не думайте,- говорив,- що то легка річ!» Я дав п’ятнадцять ринських, а деякі й по двацять подавали.

- І кажете, що в уряді громадськім се голосив?

- А так.

- І багато людей се чуло?

- Та щось нас п’ять чи шість.

- Війт чув?

- Ні, війт вийшов. А нас він просив не розголошувати сего. «Бо,- каже,- наказ вийшов із Відня робити все в тихості, аби нарід не перепудився».

- І як гадаєте, чи тілько в вашім селі він був у тій справі?

- Ей, де! Був і по інших. Декуди люди не хочуть признатися, а деякі говорять. Та він і інші адукацькі справи провадить. Береся грунти виходжувати, лівентарі виробляти.

- І за все каже собі так платити?

- Ну, та певно. Без того не можна.

А по хвилевій мовчанці селянин запитав:

- Ну, і що ж нам пан радять робити? Виходжувати тото увільнення чи ні?

- Що ж я вам буду радити? - мовив Євгеній, у якого в серці бралася розпука при тім оповіданні.- Знаєте, господарю.