Читати книгу - "Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов"

Дальша дорога була недовга. Завідуючий широтною повітряною лінією зважив на вмовляння, виявивши загальну доброзичливість людей епохи Кільця. Дар Вітер перелетів через океан і опинився на Західній вітці Дороги, на південь від сімнадцятого відгалуження, в тупику якого на березі океану він пересів на глісер.

Високі гори впритул підступали до берега. На положистій підошві схилів ішли тераси білого каменю, що затримували насипний ґрунт з рядами південних сосон та відрингтоній[54]. Вище голі скелі зяяли темними міжгір’ями, в глибині яких розбивались на водяний пил водоспади. На терасах рідким ланцюжком простяглися будиночки із синюватосірими дахами, пофарбовані в оранжевий та сліпучожовтий колір.

Далеко в море видавалася штучна мілина, що закінчувалась обмитою ударами хвиль баштою. Вона стояла біля краю материкового схилу, який стрімко спадав в океан на глибину кілометра. Під баштою йшла прямо вниз величезна шахта у вигляді товстелезної цементної труби, що протистояла тискові глибоких вод. На дні труба занурювалась у вершину підводної гори, яка складалася з майже чистого рутилу – окису титану. Усі процеси переробки руди провадились унизу, під водою й горами. На поверхню піднімалися тільки великі злитки чистого титану й каламуть мінеральних відходів, що розпливалась далеко навкруги. Ці жовті каламутні хвилі захитали глісер перед пристанню з південного боку башти. Дар Вітер вибрав момент і вискочив на мокру від бризок площадку. Він піднявся на обгороджену галерею, де кілька чоловік, вільних од чергування, зібрались зустріти нового товариша. Працівники цієї копальні, – Дар Вітер уявляв її такою відлюдною, – не здавалися похмурими анахоретами, яких він, під впливом власного настрою, сподівався тут зустріти. Його вітали веселі обличчя, трохи втомлені від суворої праці. П’ять чоловіків, три жінки – тут працювали і жінки…

Минуло десять днів, і Дар Вітер освоївся з новою діяльністю.

Тут було власне силове господарство – в глибині старих виробок на материку заховались установки ядерної енергії типу Е, або, як він називався в давнину, другого типу, що не давав жорстких залишкових випромінювань, а тому зручного для місцевих установок.

Найскладніший комплекс машин перемішувався в кам’яному череві підводної гори, занурюючись у крихкий червонобурий мінерал. Найважчою була робота в нижньому поверсі агрегату, де автоматизовано добували і дробили породу. У машину надходили сигнали з центрального поста нагорі, де узагальнювалися спостереження над роботою різальних і дробильних пристроїв, мінливою твердістю й в’язкістю копалини й відомості стовбурів мокрого збагачування. Залежно від змінного вмісту металу збільшувалась або зменшувалася швидкість виїмководробильного агрегату. Всю перевірноспостережну діяльність механіків не можна було доручити кібернетичним машинамроботам через обмеженість захищеного від моря місця.

Дар Вітер став механіком по перевірці й настройці нижнього агрегату. Потяглися щоденні чергування в напівтемних, забитих циферблатами камерах, де насос кондиціонера ледве справлявся з гнітючою спекою, яка ще збільшувалась од підвищеного тиску внаслідок неминучого просочування стисненого повітря.

Дар Вітер і його молодий помічник вибирались нагору, довго стояли на балюстраді, вдихаючи свіже повітря, потім ішли купатись, їли й розходились по своїх кімнатах в одному з верхніх будиночків. Дар Вітер намагався відновити свої заняття новим, кохлеарним розділом математики. Йому здавалося, що він забув про свій попередній зв’язок з космосом. Як усі працівники титанового рудника, він із задоволенням проводжав черговий пліт з акуратно укладеними брусками титану. Після скорочення полярних фронтів бурі на планеті дуже послабшали, і багато вантажу перевозили морем на буксированих або самохідних плотах. Коли людський склад рудника змінювався, Дар Вітер продовжив своє перебування разом з двома іншими ентузіастами гірських робіт.

Ніщо не триває вічно в цьому мінливому світі, і на руднику припинилися роботи для чергового ремонту виїмководробильного агрегату. Вперше Дар Вітер забрався в забій перед щитом, де тільки спеціальний скафандр рятував від спеки й підвищеного тиску, а також від раптових струменів отруйного газу, що виривався із тріщин. Під сліпучим освітленням бурі рутилові стіни сяяли своїм особливим алмазним блиском і мінилися червоними вогнями, ніби поглядами розлючених очей, що ховалися в мінералі. В забої панувала незвичайна тиша. Іскрове електрогідравлічне долото і величезні диски – випромінювачі ультракоротких хвиль – вперше за багато місяців нерухомо застигли. Під ними вовтузилися щойно прибулі геофізики, розставляючи прилади, щоб, скориставшись з нагоди, перевірити контури покладів.

Стояли тихі й жаркі дні південної осені. Дар Вітер пішов у гори і надзвичайно гостро відчув велич кам’яних мас, які тисячоліттями непорушно громадилися тут перед морем і небом. Шелестіли сухі трави, знизу ледве долинав плескіт прибою. Втомлене тіло просило спокою, але мозок жадібно вбирав враження світу, оновлені після довгої й важкої праці в підземеллі.

І колишній завідуючий зовнішніми станціями, вдихаючи запах нагрітих скель і трав пустелі, повірив, що попереду на нього чекає ще багато хорошого – тим більше, чим кращим і сильнішим він буде сам.

«Посієш вчинок – пожнеш звичку.

Посієш звичку – пожнеш характер.

Посієш характер – пожнеш долю», –

спав на думку стародавній вислів. Так, найбільша боротьба людини – це боротьба з егоїзмом! Не сентиментальними правилами та красивою, але безпорадною мораллю з діалектичним розумінням, що егоїзм – це не породження якихось сил зла, а природний інстинкт первісної людини, що відігравав дуже велику роль у дикому житті і був скерований на самозбереження. Ось чому в яскравих, сильних індивідуальностей часто сильний і егоїзм, і його важче перемогти. Але така перемога – необхідність, мабуть, найважливіша в сучасному суспільстві. Тому так багато сил і часу приділяється вихованню, так ретельно вивчається структура спадковості кожного. У великому змішанні рас і народів, що створило єдину сім’ю планети, раптово, звідкись із глибин спадковості, виявляються найнесподіваніші риси вдачі далеких предків. Трапляються разючі відхилення психіки, набуті ще за часів великих злигоднів ери Роз’єднаного Світу, коли люди не додержували обережності в дослідах і використанні ядерної енергії й завдали шкоди спадковості багатьох людей…

У Дар Вітра теж раніше був довгий родовід, тепер уже непотрібний. Вивчення предків замінено безпосереднім аналізом будови спадкового механізму, аналізом іще важливішим тепер, за довгого життя. З ери Загальної Праці ми почали жити до ста сімдесяти років, а тепер з’ясовується, що й триста не межа…

Шурхіт камінців відірвав Дар Вітра від складних і неясних роздумів. Згори долиною спускалося двоє: оператор секції електроплавки – соромлива й мовчазна жінка – і маленький жвавий інженер зовнішньої служби. Обоє, розчервонівшись од швидкої ходи, привітали Дар Вітра й хотіли пройти мимо, але той зупинив їх.

– Я давно збираюся просити вас, – звернувся він до оператора, – виконати для мене тринадцяту космічну фамінор синій. Ви багато грали нам,