Читати книгу - "Вежі мовчання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Візьмеш коментар у заступника мера, нехай докладно розкаже, що тут зараз відбувається. Потім підійдеш до директора будівельної фірми, бачиш, он він стоїть, коло білого джипа, в сірому костюмі, — давав вказівки журналістці режисер. — Нехай розповість, як пройшов конкурс на відведення земельної ділянки, що тут будуватимуть…
— Котеджне містечко…
— Я знаю, що котеджне містечко! Не перебивай!…і скільки людей зможуть тут одержати житло. Потрібно докладно розповісти глядачеві, що це дуже важливий соціальний проект, що після довгих років запустіння на цьому місці нарешті відродиться життя й залунає дитячий сміх. І що небіжчиків у цих страшних вежах більше не знаходитимуть! Це важливо яскраво підкреслити. Зрозуміло?
— Так. А там он люди стоять з плакатами. У них щось запитати?
— Навіщо? Що вони тобі нового скажуть? Тут усе законно: виділення землі, будівництво, сама знаєш, рішення міськради читала. Ану, дай-но я гляну! — Він навів камеру, подивився у вічко, наблизив зображення і уважно роздивився чоловіка в яскраво-зеленій накидці й старому фетровому капелюсі, худу, як жердина, жінку, яка тримала плакат вище всіх, багато інших людей, що стояли на пагорку і несамовито щось кричали й розмахували руками. — Ти знаєш, — сказав режисер, — чудовий план! Подивися, як світло падає, і там така тінь виходить цікава від дерев, що вони начебто на вершині вежі стоять!
Оператор заглянув у камеру.
— Дійсно, класний ефект! Навіть зубці проглядаються! Ніколи такого раніше не бачив.
— Знаєш що: ти візьми мені цей кадр, може, колись десь знадобиться.
Оператор установив штатив якомога надійніше і почав повільно знімати цей чудовий план: сонце й дерева, що створюють разом із пагорком чудернацький образ вежі. На її вершині мовчазно кричали люди, яких ніхто не чув і яких ніхто вже ніколи не почує.
Все тут так швидко змінилося тому, що на попередньому тижні депутати міської ради, поступившись тривалим наполегливим проханням, виділили, нарешті, на Хіросімі фірмі Веніаміна Островського два гектари землі під елітну котеджну забудову. А заразом — і півтора гектара рекреаційної зони парку культури й відпочинку, де, як вирішили депутати, дерева однаково старі й нікудишні.
Втім, для Вені Островського ці давно ним очікувані три з половиною гектари землі вже нічого не вирішували. На іншому кінці міста два напівп’яних гробарі підготували для нього іншу ділянку, два на два метри. Якби Веня був живий, він ніколи б не повірив, що результат його титанічних зусиль у боротьбі за міську землю буде настільки нищівний.
— Слухай, а чого могила така велика? — запитав гробар у колеги.
— Це не могила велика, це горілки мало! — Вони заіржали й по черзі приклалися до пляшки. — Покійник, напевно, дуже жирний, от і могила така!
— Ага, свиня, мабуть, яких мало! — І грудки жовтої землі знову полетіли з ями нагору, до неба, шматок якого звідтіля тільки і було видно.
У парку теж щосили кипіла робота: під ударами стінопробивного ядра впала вже третя вежа, а будівельники тим часом примірялися, де б почати копати котлован. Телевізійники вже згорталися, заступник мера поїхав далі вирішувати невідкладні питання міського господарства, протестуючі похнюпили голови й, тягнучи по землі плакати, розходилися по домівках. Їх роздавили, як комашок. Адже, чесно кажучи, вони розраховували хоча б на те, що їхня думка пролунає у новинах і про їхні проблеми довідаються інші люди, але так і не дочекалися уваги жодного з журналістів. Життя тривало: усі зайнялися своїми справами, і тільки ворони, нестямно каркаючи, кружляли над парком і Хіросімою, не розуміючи, що трапилося з їхніми гніздами.
По дорозі до Льва він купив віскі. До потяга залишалося три години, і йому нестямно хотілося випити. Ще тиждень тому він думав, що найважчий день у його житті той, коли він довідався про батькову смерть. Потім — коли організовував похорон. Потім — коли ховав батька й утішав матір. Потім, уже тут, він подумав, що найважчий день той, коли він довідався, що Женя вагітна, і плакав, як останній жебрак, там, на Скелях. Потім — день, коли його побили. Потім — коли гналися на машинах і хотіли вбити контрабандисти. Але все ж таки найважчим днем, певно, був цей. Мабуть, подумав він, найважчий день завжди той, у якому ти живеш, і відразу намагався згадати, де він чув або читав зовсім нещодавно подібну думку, але так і не згадав.
— Я скоро прийду, — коротко сказав він по телефону Жені. Теревенити було ніколи та й ні про що. — Я купив віскі. Накривай на стіл і збирай речі — ми їдемо.
— Добре, — лагідно, нічого не уточнюючи, відповіла вона. Речей у неї з собою однак не було, і збирати, відповідно, виявилося нічого. Вона хвилювалася, бо Рад не озивався весь день, але сама не телефонувала, не хотіла його відволікати. На плиті ще з обіду Рада чекали у пательнях смажена картопля і яєчня, цими двома стравами Женині кулінарні здібності обмежувалися. «Нічого страшного, — завжди казала вона, жартуючи, подругам, коли мова заходила про кулінарію, — зате у мене великі цицьки!» В принципі, вона абсолютно мала рацію, і подругам із маленькими цицьками, але видатними кулінарними здібностями крити, як правило, було нічим.
Рад хотів швидко напитися й протверезіти ще до потяга, але ні швидко, ні повільно напитися ніяк не виходило. Навпаки, йому здавалося, що він лише тверезіє. Лев пив, не поспішаючи, вже встигнувши звикнути за час перебування Родіона у своєму будинку до гарних напоїв, Радик же вихиляв кожну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вежі мовчання», після закриття браузера.