Читати книгу - "Мауглі"

спробував кислого плоду і добре знає дерево, з якого його збирають. Та коли Фао, син Фаони (його батько був Сірий Слідопит, коли Акела водив Зграю за Законом Джунглів), завоював місце Вожака Зграї і коли знову світлими ночами залунали давні вигуки й пісні, Мауглі по старій пам'яті прийшов до Скелі Ради. Коли хлопець говорив, Зграя вислуховувала його до кінця, і він сидів на скелі вище Фао, поруч з Акелою. То були дні вдалого полювання і солодкого сну. Жоден чужоземець не посмів завернути у Джунглі, що належали племені Мауглі, — так називали їхню Зграю, — і молоді вовки росли й гладшали. А на огляд приводили багато малят. Мауглі завжди з'являвся на огляд, бо пам'ятав ту ніч, коли чорна пантера ввела у Зграю голе коричневе дитинча. А протяжні вигуки: «Дивіться, дивіться добре, о вовки!» сповнювали його серце дивними відчуттями. Решту часу хлопець забирався далеко в Джунглі і куштував, торкав, оглядав і обнюхував усе нове.

Одного разу присмерком Мауглі неквапливо ішов Джунглями, щоб віддати Акелі половину забитого оленя. Чотири вовки тюпали за ним і весь час »жартома борюкалися, кидались один на одного, втішаючись радістю життя. Раптом до Мауглі долинув крик, якого він з часів Шер-Хана ніколи не чув. Це було те, що в Джунглях називають фіал — противне виття шакала, який полює услід за тигром або спостерігає, як убивають яку-небудь велику здобич. Уявіть собі ненависть, змішану з торжеством, страхом, відчаєм і пронизану чимось на зразок насмішки, — і ви матимете деяке поняття про фіал, що, то вщухаючи, то знову наростаючи, дзвенів і дрижав далеко-далеко за Вайнгунгою. Четвірка вовків зразу ж наїжилась і загарчала. Мауглі схопився за ніж і принишк, мов закам'янів на місці.

— Жоден Смугастий не посміє тут полювати, — промовив, нарешті, хлопець.

— Це не крик Провісника, — озвався Сірий Брат. — Іде велика ловитва. Слухай!

Тишу знову порушив вереск, схожий чи то на ридання, чи то на сміх, так ніби в того шакала були м'які людські губи. Мауглі глибоко зітхнув і, випереджаючи прудких вовків, побіг до Скелі Ради. Фао й Акела вже сиділи на своїх місцях, а нижче напружено чекала вся Зграя. Матері з вовченятами забилися у свої лігва: коли долинає фіал, слабким істотам не годиться виходити з дому.

Спочатку вовки не чули нічого, лише з темряви до них долинав гомін Вайнгунги та завивання вітру, що бавився верховіттям дерев. Несподівано на тому боці річки заскімлив вовк. Та це був не вовк із Зграї, бо вся Зграя зібралася тут. Вовче виття перетворилось на довге, одчайдушне гавкання.

— Дхоль! — лунало. — Дхоль! Дхоль! Дхоль!

За кілька хвилин на скелі почулися стомлені кроки, і кістлявий мокрий вовк із закривавленими боками, скаліченою передньою ногою і білою піною на губах, кинувся в коло і, задихаючись, упав до ніг Мауглі.

— Доброго полювання! Хто твій Вожак? — спитав поважно Фао.

— Доброго полювання! Я Вонтола, — почулась відповідь.

Це означало, що він вовк-одинак і полює для себе, своєї подруги і вовченят, живучи у віддаленій печері. «Вонтола» — означає відступник, який не живе із Зграєю. Він важко дихав, і всі бачили, як б'ється його серце.

— Хто наближається? — спитав Фао, бо в Джунглях завжди питають про це після фіала.

— Дхоль, дхоль із Декана, руді собаки, вбивці. Вони йдуть з півдня на північ; кажуть, ніби Декан спустів. На своєму шляху вони вбивають усіх. Коли світив місяць-молодик, у мене було четверо — подруга і троє вовченят. Подруга навчала малих полювати на лугах, ховаючись, вистежувати оленя, як це робимо ми, мешканці долин. Опівночі я чув, як вили мої щенята, ідучи по сліду. А на світанку я знайшов їх у траві — вони лежали задубілі. Вільне Плем'я, за молодика у мене було четверо. Тоді я став шукати, кому помститись, і знайшов рудих собак.

— Скільки їх? — спитав Мауглі.

Вся Зграя глухо загарчала.

— Не знаю. Троє з них уже ніколи не полюватимуть. Але потім руді собаки гнали мене, як оленя. На трьох ногах гнали. Дивіться, Вільне Плем'я!

Він випрямив свою покалічену, почорнілу від засохлої крові лану. Боки вовка були жорстоко покусані, горло — розірване і пошматоване.

— Їж, — сказав Акела, відійшовши од м'яса, що його приніс йому хлопець. І голодний відступник накинувся на оленину.

— За мною не пропаде, — промовив покалічений вовк, трохи угамувавши свій голод. — Дай мені трохи набратися сил, Вільне Плем'я, і я теж полюватиму. Моє лігво пусте, хоч ще за молодика в ньому теплилося життя. А Кривавий Борг ще не відплачений…

Фао, почувши, як хрущать кістки під зубами Відступника, схвально буркнув:

— Такі щелепи нам пригодяться, — сказав він. — Дикі собаки їдуть із щенятами?

— Ні, ні. Всі руді ловці — дорослі собаки зграї, великі і сильні.

Це значило, що дхолі, великі руді собаки з Декана, прийшли битися. А вовки знали, що навіть тигр і той поступається здобиччю дхолю. Руді собаки мчать прямо Джунглями, збиваючи з ніг і шматуючи все, що трапляється їм на шляху. Хоч собаки й не такі великі і розумні, як вовки, зате їх дуже багато і вони дужі. Проте дхолі називаються зграєю лише тоді, коли їх збирається принаймні сотня, в той час як сорок вовків — це вже неабияке зграя. Під час мандрувань Мауглі добирався до високих трав Декана і часто бачив, як сміливі, безстрашні дхолі спали, бавилися і чухалися посеред ярів і чагарників, що служать для них лігвом. Хлопець ненавидів рудих собак і ставився до них з презирством, бо вони пахли не так, як Вільне Плем'я, і жили не в печерах, а особливо тому, що в них росла вовна між пальцями, тоді як у Мауглі і його друзів пальці завжди гладенькі. Але з розповідей Хаті хлопець знав, як жахливо полює зграя рудих собак. Навіть сам Хаті звертає їм з дороги, бо поки дикі собаки живі і є багато дичини, вони шалено сунуть уперед і вбивають усе на своєму шляху.

Акела знав дещо про рудих собак і сказав Мауглі впівголоса: