Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

Господар готелю, низький, висохлий від тютюну малаєць Бінгасар, схожий на недопалок, дзигою крутився біля Ероута, бо мав непоганий нюх на грошовитих клієнтів. Теодор оком не змигнув, коли господар загилив йому утричі більшу ціну за кімнату. Серце шкварчало в грудях від того, як байдуже кидає рупії товстий голландець.

— Я завжди до ваших послуг!

— Мені б переодягтися у нове. — Знову зашаруділи гроші перед Бінгасаром. — Є тут у тебе хтось, що петрає у цьому?

— О! Так, так! — шкварчав власник готелю. Зараз же він відрядить свою Дружину і вона зуміє виторгувати щось більш-менш пристійне.

— А я б хотів з тобою побалакати і пропустити по гальбі пива. Як ти на це?

На дармовий дрінк не запрошують двічі. Це добре тямив Бінгасар і уже через декілька хвилин сам з’явився у кімнаті Ероута з тацею, вставленою бляшанками з холодним пивом.

— Ти скажи-но мені, оця клоака Тан-джу-нау в якому кінці Суматри знаходиться? — зневажливо кривив рота Ероут.

Бінгасар мало що петрав у географії, але спромігся промимрити, що Танджунау знаходиться найближче до Яви. Крім того, міг похизуватися, що знає історію Ероута і як його врятував нафтовий магнат з Катару.

— Ми теж читаємо газети, — втішався своєю обізнаністю.

— Ну, а що ти знаєш про те, як зараз живеться Ель Даві? — поцікавився Ероут і підсунув Бінгасару ще одну бляшанку пива.

— Той острів Флор — тьфу! — сплюнув малаєць.

— Довгий, як макреля. Нічого там немає, крім піску, квітів та палацика, який щоліта винаймають мільйонери. А у цього грошви, видно, побільше від усіх, от він і купив Флор. Викинув гроші на вітер, бо там навіть до столу нічого не вирощують, а щодня ходять моторкою на базар острова Ентанго, де і купують овочі, фрукти, курей, рибу.

— А це що за острів такий, де він? — насторожився Ероут. Він навіть обережно відчинив чергову бляшанку, повільно випускаючи з неї шипіння неслухняного напою.

Невже накльовується потрібний шлях? Ковтнув і відкинувся на спинку крісла, — боявся, що випустить стержень подальших планів через надривне вурчання власної спіненої пійлом утроби.

Бінгасар, видно, розраховував на складніше питання, і тому майже не пив, бо боявся, що навіть слабкий вміст алкоголю вдарить по пам’яті і він не зможе щось правдоподібне вибрехати і втратить чудовий шанс заробити. Та про Ентанго він знає абсолютно все, більше того, його кум звідти родом і в разі потреби, ясна річ, за винагороду, Бінгасар може звести голландця з ним.

— Я б міг познайомити вас з людиною, котра народилась і виросла на Ентанго… — почав тягти Бінгасар.

— Які проблеми! — зрозумів натяк Ероут і поклав на столик кілька банкнот, хрумкіт од яких примусив сильніше калататися серце малайця. Його мова стала швидкою, але не випередила темпу, у якому зникали гроші в кишенях Бінгасара.

— Приведи мені цього чоловіка! — наказав Ероут. І відразу інтерес до господаря готелю у нього зник. Відригував пиво просто на Бінгасара, проходячи очима крізь нього, як крізь порожнечу. Навіть не глянув у його бік, коли той шанобливо позадкував до дверей.

Кум, як завжди, сидів навпочіпки біля затіненої стіни готелю і смалив цигарку. Очі його стрибали з одного перехожого на іншого: чи не звернеться, бува, хто за допомогою. Але такі сподівання були марними, — цигарка перестала шкварчати, прилипла до губів, і Тітрадо (так звали кума) збирався розпростати ноги і трохи подрімати, коли його уздрів Бінгасар.

— Тіте, йди-но сюди, для тебе є робота!

Порожній шлунок Тітрада завурчав — якщо Бінгасар звертається до нього так по-родинному і кличе просто Тітом, значить накльовується робота. А якщо є робота, то будуть і грошики, — єдина філософська думка, яку перемелював розум Тітрада, при цьому завжди під супровід голодного шлунку.

Бінгасар чув, як завурчало усередині Тіта і знав: поки не дасть йому щось на зуб, — толку з нього мало. Потяг кума на кухню, знайшов у холодильнику залишений звечора сендвіч і поставив перед Тітом. Очі у Тіта заблищали і він менш, ніж за п’ять укусів, строщив його весь, облизав і витер пальці об засмальцьовану майку.

— Якщо матимеш клепку в голові, а не в кишках, — почав Бінгасар, — то вже сьогодні питимеш справжнє пиво.

— Ти ж знаєш, на повний шлунок я здатен видертися до жерла вулкана Кракатау, — вихвалявся ситий і тому говіркий Тіт.

— Можливо і доведеться, — втаємничував справу Бінгасар. — Ходімо, я познайомлю тебе з одним голландцем. Він був серед пасажирів недавно затонулого літака. Його зараз твій острів цікавить.

— Ентанго? Ну, я тут, — напнув груди Тітрадо, — кожна пальма, кожен прибережний краб мене знає. А за які гроші я буду розповідати про Ентанго тому голландцеві?

— Домовитесь, але затям, мої двадцять п’ять відсотків.

— Ти що, куме, з глузду з’їхав? Десять!

— Ну, то йди далі витирай сідницями стіну, я на ремонті зекономлю більше, ніж на твоїх відсотках, — зупинився Бінгасар.

— Гаразд, гаразд, як для тебе, то — п’ятнадцять.

— … тільки перейди до іншої стіни, і почни її обтирати, — не зупинявся Бінгасар.

— Ех, куме, куме, гаразд, матимеш двадцять!

І лише тоді Бінгасар шанобливо пошкрібся у двері кімнати Ероута.

— Це Тітрадо, Тіт з Ентанго, — з поклонами представляв кума.

— Сідай, Тіте, ми зараз з тобою трохи поговоримо наодинці, — простягнув Ероут бляшанку з пивом Тітові.

Потрапивши у сильне магнітне поле, пронизане запахом доброго пива, непереборного, щоб від нього відмежуватися, Тіт сів на хитке крісло і з тієї миті відчув, що не зможе відмовитися від пропозиції такого поважного пана.

Розмовляли недовго, але і того вистачило, щоб Бінгасар добре пойорзався