Читати книгу - "Миколаївське небо"

Не минуло! Щойно отримавши еполети лейтенанта і виставивши відповідне частування товаришам по службі, Дмитро Петрович Зайчиков написав рапорт про переведення до флоту.

Так от і потрапив він на корабель Чорноморського флоту «Цісаревич», боцман якого виявився великим знавцем артилерійської справи. У Міті з’явилася до нього велика пошана. І тепер юний лейтенант, сам того не усвідомлюючи, боровся за увагу свого кумира.

— Мітю… Гм-м, винуват, пане лейтенанте, люльки моєї не бачили?

Лейтенант, який саме задумався, здригнувся, почувши поряд хрипкий голос боцмана.

— Га? Що? Ні!.. Що це ти, Гавриличу, так офіційно? Ти не подумай, я не образився, що мене не помітив! Ну, буває ж, задумалася людина!..

— Так точно! Буває!

— Облиш, Гавриличу!

Христофор у відповідь сумно зітхнув. Невідомо, скільки йому залишилося, а тут ще й таке!

— Розумієш, Мітю, люлька моя кудись щезла. Курив вдень сьогодні недалеко від Адміралтейського собору. Але точно пам’ятаю, що в кишеню клав… А зараз знайти не можу. От халепа!

— Загубив? Купиш нову, не турбуйся!

— Нова мені без потреби! — відрізав боцман, спираючись на фальшборт. — У мене люлька особлива, дідівська. А йому від його діда залишилася…

— Так, кепські справи, — погодився Зайчиков.

— Гаразд, піду я… — боцман потупцював і пішов. Коли він спускався до себе в закуток, його раптом скрутив короткочасний, але вельми хворобливий напад кашлю. Розпрямившись, Христофор з жахом виявив на долоні, якою прикривав рот, яскраво-червону пляму…

Два дні, котрі залишилися до терміну, він провів, як на голках. Чотири рази стираючи кров з долоні.

Вранці третього дня вмився, одягнувся в чисте й відправився до храму. Було морозяно, вулиці вкрила паморозь, з рота виривалася пара. Христофор щулився від холоду.

Адміралтейський собор був якось по-особливому святковий цього ранку. У кришталево-прозорих небесах без жодної хмаринки, над золотом куполу, носилася зграйка голубів.

Коли боцман вже виходив з храму, відбувши відповідний ритуал і помолившись, його зупинив хлопчик-служка.

— Вибачте, пане моряче! Ви, часом, люльку не Губили?

— Так, загубив третього дня! Ви її знайшли? — пожвавішав Христофор.

— Ні, не я, — засмутив його служка. — Але один пан знайшов люльку неподалік від храму й описав моряка, схожого на вас. З бакенбардами…

Боцман машинально погладив свою гордість — пишні бакенбарди, що переходили у вуса.

— Зараз він має вже підійти. Та ось він!..

Перехрестившись на порозі, до храму увійшов підтягнутий чоловік років сорока п’яти, одягнений скромно, але зі смаком.

— Здрастуйте! — усміхнувся він. Добре усміхнувся так. Широко, відкрито. І очі! Пронизливо-блакитні, ясні. Вони, здавалося, навіть блиснули.

— Сердечно дякую вам, е-е…

— Микола! — завзято усміхнувся пан. — Гм… Микола Миколайович.

— Міріков Христофор Гаврилович, боцман фрегата «Цісаревич»! — відрекомендувався моряк. — Величезне вам спасибі! Я вже зневірився зовсім. Люлька ця в нашій родині стільки років вже передається!

— Нема за що, нема за що! Головне — не треба зневірюватися. Все буде добре!

Удвох, пліч-о-пліч вони вийшли з храму; прогулюючись вулицями, поговорили про море.

Христофор був надзвичайно задоволений. І люлька знайшлася, і з гарною людиною побалакав! Людиною, яка, мабуть, так само, як і він, старий боцман, щиро любить море.

Ця двогодинна бесіда немов овіяла його свіжим вітром відчайдушної молодості…

З того часу кашляти він перестав. Розпрямив плечі, немов десяток років скинув. Здоров’я бравого боцмана впевнено пішло на поправку.

Йдучи на медичну асамблею, Христофор трохи хвилювався. Але, як виявилось, надаремно. Коли він вже одягнувся й вийшов до коридору, услід за ним вислизнув Ісаак Мойшец у білому лікарському халаті.

— Вітаю вас, дорогий мій! Виходить, що я таки помилявся. Але це просто неймовірно, скажу я вам! Усі ознаки захворювання були наявні… Значить, або сталося диво, або одне з двох, — фельдшер узяв його за руку. — Христофоре! Скажу вам авторитетно, що наука в чудеса не вірить. У будь-якому разі, ви таки здорові, як бик!

Через півроку Христофор Гаврилович одружився з Катериною Палієнко. На той час, як її старшого віддали навчатися на штурмана, вона вже народила щасливому боцманові спадкоємця — Миколу Христофоровича Мірікова…

Леонід Максимов піднявся на другий поверх готелю; пройшовши темнуватим коридором, постукав у двері п’ятнадцятого номера.

Відчинив розпатланий хлопець років двадцяти.

— Я до Володимира Олексійовича! Удома він?..

— До-ома, — зітхнув хлопець. V Тільки не приймають вони. Веліли не турбувати…

— Чому ж так? — поцікавився Леонід, входячи до кімнати та знімаючи рукавички.

— Меланхолія у них… — знизав плечима слуга, причиняючи за ним двері.

— Он як? — усміхнувся гість. — Ну, це ми вилікуємо! Ти, люб’язний, повідом пана, що лейтенант Леонід Максимов жадає аудієнції.

Він зняв кашкета й пригладив волосся.

— Поквапся, люб’язний, не стовбич!

Хлопець ще раз знизав плечима. З помітним небажанням поплентався до дверей у сусідню кімнату. Глибоко зітхнув і, обережно прочинивши стулку, просунув голову в утворену щілину… І тут же корком вилетів назад. У двері з силою вдарило щось тверде. Судячи зі звуку — дзвону уламків, що сипалися, — це була пляшка. Слуга стояв прямий, як палиця, і білий, як крейда.

— Пане, він… той… спокійний зазвичай пан наш. Але вже якщо гніватися зволить. Краще вже під руку не потрапляти. Зовсім скаженим стає!

— Що? Гнівається? — усміхнувся Леонід, протягуючи слузі кашкет і рукавички. — Давно п’є?

— Третій день… — буркнув той. — Нікуди не виходить і не їсть нічого.

— Зрозуміло! — лейтенант підхопив стілець, що стояв неподалік, і виставив перед собою як щит. — Відчиняй!

Слуга зробив круглі очі, але наказ виконав. Заледве Леонід переступив поріг, як отримав пляшку в сидіння стільця, що радісно дзенькнула на всі боки уламками зеленого скла.

— Ей, братику!