Читати книгу - "Війна і мир"

— Ой, він такий добрий! — сказала княжна.

XXV

Князь Андрій виїжджав другого дня увечері. Старий князь, не відступаючи від свого порядку, по обіді пішов до себе. Маленька княгийя була в зовиці. Князь Андрій, одягнувшись *у дорожній сюртук без еполетів, у приділених йому покоях складав речі із своїм камердинером. Він сам оглянув коляску і, подивившись, як складено чемодани, сказав запрягати. В кімнаті залишалися тільки ті речі, що князь Андрій завжди брав з собою: шкатулка, великий срібний погрібець, два турецьких пістолети й шабля, батьків подарунок, привезений з-під Очакова. Усі ці дорожні речі були в князя Андрія у великому порядку: все було нове,, чисте, в сукняних чохлах, старанно позав'язуване торочками.

В хвилини від'їзду і зміни життя на людей, здатних обдумувати свої вчинки, звичайно находить серйозний стрій думок. У такі хвилини звичайно перевіряється минуле і складаються

1 — Мамзель Бур'ен, ось іще поклонник вашого холопського імператора

2 — Ви знаєте, князю, що я не бонапартистка.

3 — "Чи вернеться ж додому"... *

4 — Яка розумна людина ваш татусь. Може, саме тому я й боюся його.

плани майбутнього. Обличчя в князя Андрія було дуже задумливе й ніжне. Він, заклавши руки назад, швидко ходив по кімнаті з кутка в куток, дивлячись перед себе, і в задумі похитував головою. Чи страшно йому було йти на війну, чи сумно покидати дружину,— можливо, і те і це, тільки, видно, не бажаючи, щоб його бачили в такому стані, почувши кроки в сінях, він квапливо звільнив руки, зупинився біля стола, наче зав'язував чохла шкатулки, і прибрав свого постійного спокійного і непрозірного виразу. То були важкі кроки княжни Марії.

— Мені сказали, що ти велів запрягати,— промовила вона, задихавшись (вона, видно, бігла),— а мені так хотілося ще поговорити з тобою сам-на-сам. Бог знає, на який час знову розстаємося. Ти не сердишся, що я прийшла? Ти дуже змінився, Андрюша,— додала вона ніби на пояснення такого запитання.

Вона усміхнулася, вимовляючи слово "Андрюша". Видно, їй самій чудно було подумати, що цей суворий, вродливий мужчина був той самий Андрюша, худий, пустотливий хлопчик, товариш дитинства.

— А де Lise? — спитав він, лише усмішкою відповідаючи на її запитання.

— Вона так втомилася, що заснула в моїй кімнаті на дивані. Ах, Andrei Quel trésor de femme vous avez*,— сказала вона, сідаючи на диван навпроти брата.— Вона зовсім дитя, таке миле, веселе дитя. Я так її полюбила.

Князь Андрій мовчав, та княжна помітила іронічний і презирливий вираз його обличчя.

— Але треба бути поблажливим до маленьких вад; у кого їх нема, André! Ти не забудь, що вона вихована й виросла у вищому світі. І потім її становище тепер не рожеве. Треба входити у становище кожного. Tout comprendre, e'est tout pardonner2. Ти подумай, як їй, сердешній, після життя, до якого вона звикла, розлучитися з чоловіком і зостатися самій у селі і в її становищі? Це дуже тяжко.

Князь Андрій усміхався, дивлячись на сестру, як ми усміхаємося, слухаючи людей, яких, нам здається, ми наскрізь бачимо.

— Ти живеш у селі і не вважаєш це життя жахливим,— сказав він.

— Я інша річ. Що про мене говорити! Я не бажаю іншого життя, та й не можу бажати, бо не знаю ніякого іншого життя. А ти подумай, André, для молодої і світської жінки поховати себе в кращі роки життя в селі, самій одній, бо таточко завжди зайнятий, а я... ти мене знаєш... яка я убога en ressources3, для жінки, звиклої до кращого товариства. M-lle Bourienne лише...

1 Андрію! Яке золото твоя дружина,

2 Хто все зрбзуміє, той усе простить.

3 не весела,

— Вона мені дуже не подобається, ваша Bourienne,— сказав князь Андрій.

— О, ні! Вона дуже мила й добра, а головне — безпорадна дівчина. В неї нікого, нікого нема. Правду кажучи, мені вона не тільки не потрібна, а навіть обтяжлива. Я, ти знаєш, і завжди була відлюдною, а тепер ще більш. Я люблю бути на самоті... Mon père 1 її дуже любить. Вона і Михайло Іванович — дві особи, до яких він завжди привітний і добрий, бо обом їм він зробив велику ласку; як каже Стерн: "ми не так любимо людей за те добро, яке вони нам зробили, як за те добро, яке ми зробили їм". Mon père узяв її сиротою, sur le pavé2, і вона дуже добра. І mon père любить її манеру читання. Вона вечорами читає йому вголос. Вона чудово читає.

— Ну, а по правді, Marie, тобі, я гадаю, іноді важко буває від батькового характеру? — раптом спитав князь Андрій.

Княжна Марія спочатку здивувалася, потім злякалася цього запитання.

— Мені?.. Мені?.. Мені важко?! — сказала вона.

— Він і завжди був суворий, а тепер важким стає, я думаю,— сказав князь Андрій, видно, навмисно, щоб спантеличити чи випробувати сестру, так вільно говорячи про батька.

— Ти всім хороший, André, але в тебе є якась гордість мислі,— сказала княжна, більше йдучи за ниткою своїх думок, ніж за ниткою розмови,— і це великий гріх. Хіба можна осуджувати батька?