Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

і в теплі знову оживали. Вони були напрочуд висохлі й лякалися власного дзижчання; можна було бачити, що вони по-справжньому й не тямлять, що роблять. Вони сиділи годинами й не ворушились, а потім пригадували, що ще живі, й тоді кидалися кудись наосліп, не розуміючи навіщо, й чулось, як вони знову падають десь далі. Нарешті розповзалися всюди й повільно вмирали по всій кімнаті.

Але я міг боятися навіть тоді, коли був сам. Чому я повинен удавати, ніби не було ночей, коли я сідав на ліжку зі страху перед смертю й чіплявся за те, що сидіти — це принаймні ще жити: адже мертві не сидять. Це траплялося завжди в одній із тих випадкових кімнат, які одразу кидали мене напризволяще, коли мені було зле, немов боялися, що їх допитають і вплутають у мої злигодні. Отож я сидів та сидів і, певне, був такий страхітливий, що ніщо не наважувалось підтримати мене. Свічка, якій я надавав якраз ту свою послугу, що запалював, ніколи не хотіла знати про мене. Горіла переді мною так, наче в порожній кімнаті. Моєю останньою надією завжди було вікно. Я уявляв собі, ніби там, за вікном, може бути щось належне мені, і то навіть тепер, навіть у цій раптовій злиденності вмирання. Але, тільки-но побачивши вікно, я бажав, щоб воно було замуроване, стало стіною. Бо тепер я знав, що на вулиці все й далі цілком байдуже до мене, що й надворі немає нічого, крім моєї самотності. Самотності, яку я підняв над собою і до величі якої аж ніяк не могло дорівнятися моє серце. Мені спадали на думку люди, від яких я пішов колись, і я не розумів, як можна покидати людей.

Господи, Господи, якщо мене й попереду ще чекають такі ночі, все-таки лиши мені принаймні одну з тих думок, які інколи траплялися в мене! Моя вимога не така вже нерозумна, бо я знаю, що ті думки породжені страхом, а мій страх надто великий. Коли я був хлопчиком, мене били по обличчю й казали, що я боягуз. Це тому, що я ще не вмів боятися. Але відтоді я навчився боятися справжнім страхом, що тільки збільшується, коли збільшується сила, яка породжує його. Уявлення про ту силу можна отримати тільки завдяки страху. Адже вона така незбагненна, така спрямована проти нас, що наш мозок одразу розпадається, тільки-но ми намагаємось думати про неї. І все-таки від якоїсь миті я думаю, що це наша сила, наша повна сила, яка ще надто велика для нас. Звісно, правда, ми не знаємо її, та хіба ми не знаємо найменше саме те, що найпритаманніше нам? Інколи я думаю, як виникло небо і як виникла смерть: унаслідок утрати нашого найдорожчого, бо ми завжди мали багато іншого клопоту і, заклопотані, не почувалися в безпеці. Але минув час, і ми привчилися до меншого. Ми вже не впізнаємо найпритаманнішого нам і боїмося його крайньої величі. Хіба не так?

А втім, тепер я добре розумію, чому мій батько глибоко в своєму гаманці всі ці роки носив опис смертної години. Він не конче був надто вишуканий, бо всі ті описи мають у собі щось неповторне. Хіба не можна, наприклад, уявити собі кого-небудь, хто переписує для себе опис смерті Фелікса Арвера? Діялось те в лікарні. Він помирав лагідно і спокійно, і черниця, напевне, гадала, ніби він уже далі пройшов шляхом смерті, ніж насправді. Вона гучно вигукувала вказівки, де знайти те або те. То була справді неосвічена черниця: вона ніколи не бачила написаним слово «коридор», якого даної миті годі було уникнути, тож вона й сказала «колидор», гадаючи, ніби він справді має таку назву. І тут Арвер відклав свою смерть. Він вважав за потрібне спершу виправити помилку. Він ясно висловився й докладно пояснив, що дане приміщення має назву «коридор». А потім помер. Він був поет і ненавидів приблизне, або, можливо, йому йшлося тільки про істину; або ж він не хотів брати з собою в могилу останнє враження, що світ і далі такий занедбаний. Тут уже годі щось з'ясувати. Тільки не слід вважати, ніби йшлося про педантизм. Бо інакше такий закид можна було б зробити і святому Жанові де Дьє, що, помираючи, підвівся і якраз устиг зняти в садку з мотузки щойно повішеного, звістка про якого проникла в замкнену напругу його агонії. Йому теж ішлося тільки про істину.

Існує істота, цілком нешкідлива, як глянути на неї, ти навряд чи помічаєш її і одразу знову забуваєш. Але тільки-но вона непомітно для тебе проникає тобі у вуха, то розвивається там і немов розповзається, тож бачили випадки, коли вона доходить аж до мозку і спустошливо процвітає в тому органі подібно до собачих пневмококів, які потрапляють собакам через ніс.

Ця істота — твій сусід.

Що ж, відколи я тинявся в самотності, я мав незліченних сусідів — зверху і знизу, справа і зліва, а інколи з усіх чотирьох боків водночас. Я міг би просто написати історію моїх сусідів, але це стало б працею всього життя. Щоправда, це була б радше історія симптомів хвороби, яка розвивалася в мені, але ці симптоми схожі на всіх істот такого роду, бо ж довести їхнє існування можна тільки під час розладів, що їх вони викликають у певних тканинах.

Я мав і непередбачуваних сусідів, і дуже послідовних. Я сидів і намагався з'ясувати закони першої категорії, бо ж було очевидно, що й вони мають закони. А якщо коли-небудь увечері не з'являвся додому пунктуальний сусід, я починав думати, що могло трапитися з ним, не гасив світла і хвилювався, мов молода дружина. Я мав сусідів, які просто ненавиділи одні одних, і сусідів, підвладних могутній любові, але ж дізнався, що інколи серед ночі ненависть може обернутися любов'ю або навпаки, і тоді, звичайно, про сон годі й думати. А загалом можна зауважити, що сон — не таке поширене явище, як гадають. Скажімо, мої обидва петербурзькі сусіди не дуже шанували сон. Один стояв і грав на скрипці, і, певне, зазирав при цьому в невгомонні будинки, які й далі світилися вікнами неймовірної серпневої ночі. Про сусіда праворуч я, звичайно, знав, що він лежить; коли я там жив, він узагалі вже не підводився. Він навіть заплющував очі, але годі