Читати книгу - "Дисертаційний прорахунок"

після того, як пробігав три-чотири кілометри за моїм велосипедом. Через п’ятнадцять днів настав перелом. Машина видала непогані результати. Богар легко переплигував широкі канави, огорожі, тягав візок з вантажем — на одного собаку у мене вистачало терпіння й ретельності. До того ж ці тренування потрібні були і мені.

Можливо, нова зустріч з вівчаркою минула б непоміченою, якби сусіди не влаштували якось ввечері скандалу. Я не розумів їх, але здогадався, що йдеться про вівчарку. Сусіди погрожували Богарові, але він не звертав на лемент уваги, сидів біля моїх ніг і, часом задираючи морду вгору, немов питав мене: “А чи не полякати цих горланів?”

Відтоді Богар ходив по вулиці як господар. Його довга шерсть вилискувала, а погляд став упевнений і спокійний. Оптимальний режим таки впливав на нього. Це була справжня перемога, і я вписував висновки з експерименту в дисертацію.

Тиша породжує думки. Я не чекав, що в домі настане спокій. Але він настав, як тільки хазяйка розподілила майно і переселилася до готелю. Я залишився в домі разом з хазяїном. Тепер він повертався з роботи рано і до пізньої ночі щось чистив, будував, перегороджував. Додому він приходив із сином. Вони завжди йшли поряд. І господарювали теж разом.

Якось я почув, як вони разом заспівали: спочатку залунав батьків голос, грубший і голосніший, потім — хлопчачий дискант. Слів я не розумів, але мелодія і те, як вони злагоджено співали, мені подобалися. Голос у хазяїна був трохи хрипкий, проте тягнув мелодію. Хлопчик співав уривчасто, але дзвінко. Співали вони довго й проникливо, пісню за піснею, наче душу виливали. Зав’язати з ними розмову я не наважувався — адже вони знали, що я завжди був на боці Анни. Та й що я міг сказати?

Одного разу, коли повернувся з роботи, побачив у передпокої Аниу, яка чекала на мене.

— Я до вас. — Вона пройшла зі мною в кімнату. — Мій, як тільки побачив мене, забрав дитину — і подався кудись. У мене прохання.

Вона вхопила мене за руку і наблизилась упритул, зазираючи своїми зеленавими кружечками в мої очі. Я обережно вивільнив руку і запропонував їй сісти.

— Присягніться, що не відмовите мені в ім’я нашої дружби? — сказала вона, не спускаючи з мене погляду. Я здвигнув плечима і нічого їй не відповів.

— Знаєте, — мовила вона, коли я сів навпроти, — я мушу будь-що забрати сина.

— Так ви ж відмовилися від нього. До того ж йому з батьком непогано.

— Що ж хорошого? — образилася вона і гордо задерла голову. — Бачити, як батько п’є? Гуляє? Гарний приклад для сина.

— П’є? Гуляє? — здивувався я.

— А ви хіба не знаєте? Чи ж не при вас він щовечора приходив п’яний? А жінки?.. Волочився мало не за кожною спідницею… Ви повинні сказати про це на суді.

— Я не можу говорити те, чого не бачив.

— Розумію, вам байдужа доля чужої дитини, — верескнула Анна і обережно, щоб не розмазати густо нафарбовані вії, витерла пальцями сухі очі. — Допоможіть мені. — В її голосі почулося благання. — Прийдіть на суд, скажіть кілька слів. Хіба вам важко підтвердити: чоловік повертався п’яний, бешкетував, бився?

— Та він і пальцем вас ніколи не чіпав! І тепер любить, ладен зробити все, чого ви забажаєте.

— Ага! Я повинна була вам показувати синці?

У її голосі щось натяглося, задзвеніло, обличчя жалісно скривилося. В цю мить Анна була мені неприємною.

— Хитруєте, Анно. Спочатку не хотіли брати сина, а тепер…

— Тепер бачу, що зі мною синові буде краще. Ви можете це зрозуміти? Ви повинні зробити це заради дитини! — Вона знову вп’ялася в мене очима.

У мене не вистачило духу сказати їй “ні”! Хай йому біс, якщо їй забажалося тепер забрати з собою обох дітей, її право вимагати цього, хоча спочатку і відмовилася від сина. Все ж таки мати завжди лишається матір’ю.

І раптом у мене зринула думка…

— А ваш жених на суді буде? — спитав я її.

— Звісно. Тепер це наша спільна справа.

Попрощавшись, хазяйка ступила крок з ґанку, і в ту ж мить Богар, сердито загарчавши, блискавкою метнувся до неї, мало не збивши з ніг. Він не пізнав хазяйку.

— Геть! — вигукнула Анна і відсахнулася до мене, шукаючи захисту.

Богар відскочив, ураз припав до землі і позадкував до будки, б’ючи хвостом об землю. Він навіть заскавучав.

— Як ти мене перелякав, паршивець…

— Вибачте, я спустив собаку з ланцюга.

— Це мене тепер не обходить, — зітхнула Анна, коли минувся переляк. — Мого тут нічого немає, крім ланцюга для собаки. Цінні речі я забрала. Знаєте, Богар став якимось іншим, красень!

— Я вибрав за допомогою машини оптимальний режим, щоб поставити собаку на ноги. І його фізичні дані значно покращали.

— Так-так, експериментаторе. Тепер на собаці тренуєтесь? Мало вам було моєї персони? Я жартую. Так мені чекати вас? — Знову нагадала Анна про своє прохання.

Прохання… Весь наступний день я розбирався з програмою, вивчав дані, сподіваючись відшукати помилку в експерименті з Анною. Я не міг повірити, щоб роки не змінювали фізіології людини на гірше. Мені ще нема й сорока, а вже з’явилися залисини. Що ж буде в п’ятдесят? Ні, я, звичайно, знав, яким буду в п’ятдесят. Машина без найменшої поваги