Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

а в демократичному — добровільно. І перші кроки до гуманного суспільства здійснюються в умовах шаленого їм опору, нищення культури як вияву найбільшої людської чесноти — свободи вибору. У юності здається, що свобода — це здобуття самостійності й незалежності. Однак зріла людина зі смутком визнає: свобода — це неприналежність з її обов’язковим наслідком — самотністю. Не належати — означає не мати нічого, що зв’язувало б людину: ні власності, ні влади. Неналежними, вільними стають одиниці. Якщо їх до цього змушують обставини, вони — не мають свободи. Це річ — добровільна й усвідомлена. Парії викликають у решти суспільства осуд, ненависть і зрідка — співчуття, а то й ксенофобію як крайній, нелюдський спосіб відчуження. Перш ніж подивитись, чим завдячує людина неналежності, повернемось до тексту Михайла Коцюбинського, письменника з дуже чутливим сумлінням і панорамним баченням світу, ознаками, що не часто зустрічаються в нашій українській літературі, для якої характерні дві больові точки: збереження мови і державна незалежність.

Отже, якогось літа, тобто літа 1908 року, письменник відбуває щорічні вакації на селі. Він саме в тому віці, коли наближаються до межі зрілості й старіння, коли хода в людини стає повільнішою. У когось цей вік настає пізніше, у когось раніше, але саме тоді, коли людина ніби пізнала себе, ніби пізнала інших, і тепер прагне осягнути власне місце у світі, що складається з безлічі реальних і вигаданих світів. Втім, не в кожного виникають ці проблеми.

Книга Коцюбинського зараз лежить на полиці, і я не збираюсь її препарувати: мені досить враження, яке справив на мене уривок з «Intermezzo». Отже, чоловік, що втомився від праці і міської суєти, перебуває наче у раю, обмеженому часом перед жнивами і простором, який можна виміряти пішки вздовж і впоперек. Щось подібне описує Альбер Камю в «Шлюбах у Тіпаса»: людина сам на сам із сонцем, небом і травами. Її повернення назад, до людей, передбачене сумлінням. З розкішних полів виповзають злидні, людське горе отих тихих, висушених працею, невільників землі й пана — хліборобів. У небі сяє сонце — символ справедливості й досконалості. Уривок з тексту простежує зародження власної свідомості аж до усвідомлення істини — сонця незаходимого. Непорушне сонячне світило в імпресіоністичному сприйманні розбивається на промені й відблиски тут, на землі. Того осяяння, що вдалось Григорію Сковороді, людині незалежній, не відбувається. Автор знає, що це лише інтермеццо великої драми людського роду, де сильні залежні від зла, а слабкі — від сильних. Можливо, істину слід шукати поміж сумлінням та непричетністю, опівдні, коли сонце в зеніті. Відчувається, як гірко мати досвід, як на все падає тінь розчарування, як людина відшукує блиск сонця в обличчях тих, кого любить. Розчарування в дітях ще попереду. Кожен з нас не очікує отриманого результату виховання власної подобизни, бо любов не розділяє, а прив’язує. Свобода не сягає далі особистої свободи вибору, і всі любовні драми відбуваються саме на полях свободи. Навіть цей нижчий щабель свободи зуміє переступити далеко не кожен. Оскільки вибір може зробити нас залежними, то з’являється думка, ніби гроші і влада дають свободу. Вона вкорінюється не лише у свідомість, а й у землю, висисаючи з неї усі живильні соки. Тепер можна дати визначення людини: плоть, наділена розумом. Замість — «дух, наділений плоттю». Між цими двома людьми існує жахлива прірва, заповнена брехнею, захланністю, жорстокістю. Коцюбинський розкриває перед нами красу, створену підневільними людьми. Вона начебто така сама, як і краса, що є творінням Бога-засновника. Але незабаром жнива, які відділять корисне від некорисного. Незабаром — осінь життя. Міста виникають як притулки, щоб охороняти людей з їхніми багатством і владою. Селянин, кинувши косу, тікає за міські мури і, дивлячись, як нищать та грабують його працю, плаче.

Тепер немає таких міст. Ті, хто йдуть із села в місто, залишають власні душі як щось непотрібне на межі, в купі картоплиння. Наче втому після багатьох віків праці, з якої поступово вивітрювалась поезія, бо та праця була на землі, що належала комусь іншому.

Поза тим уривком з «Intermezzo» є звернення до сонця, щоб спалило землю, очистило її від скверни. Так само, як у Шевченка, про правду: «… сонце встане І оскверненну землю спалить». Злидні, війни, несправедливість змушують страждати мільйони людей, але це не вціляє кожного в саме серце. Ми навіть буваємо іноді щасливими й вільними, принаймні, відчуваємо це. Але в нещасливому краї — нещасливі всі. Війна суперечить здоровому глузду, надмірне багатство — також, несправедливість не менш абсурдна. Ми звикли жити в світі, що втратив розум, а, отже, й чутливість. Альбер Камю, пишучи в розпал Другої світової війни «Листи до німецького друга», без вагань стверджує: у цій війні переможе розум, а не розсудливість. Його власне визначення розуму — ясна свідомість, що діє на благо людині. Камю зауважує: «Ми соромимось розуму і таємно мріємо про якесь щасливе варварство, коли істини давались би без зусиль». Істини нав'язують нам з дитинства, не даючи змоги відкрити бодай одну. Гасло, кинуте натовпу й прийняте ним, призводить до фанатизму, і того, хто не може це зупинити, охоплює відчай.

«Intermezzo» — це шлюб з природою. Плодами цього шлюбу є чутливість і та єдина містична радість, у якій людська істота не буває егоїстичною. Для радості потрібно щонайменше двоє. Але двоє людей — це вже людство, а людина й море, людина й поле — обіцянка гармонії, раю.

Відчай, що охоплює Коцюбинського при зустрічі з постарілим завчасно селянином, не є лише наслідком соціального та морального безсилля. Це — трагедія несумісності краси й потворності. Надмір завжди потворний і порушує баланс у Всесвіті. Як обурюється Сей Сьонаґон надто голосною музикою, надто перебільшеними виявами почуттів! Усе це є ознакою незрілості людини, котра може мати сиве волосся, але свідомістю не дорости до зрілого віку. Вона живе, не помічаючи довкола нічого, крім власних потреб. Лише розум здатний бачити цей світ як певну систему, що має початок і має кінець, на який заслуговує. Усвідомлення Вищої Справедливості прояснює розум. Камю вживає слово «розум», Григорій Сковорода — «серце», а Бруно Беттельгайм, пройшовши