Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Треба, — відрізав Чет.

Гупнули двері, потім клацнули засови на хвіртці, вийшла жінка. З ліхтарем гасовим і їжею, яку загорнула у полотняний рушник. Така собі жіночка років під сорок, у тілі.

— Ось вам їжа, — тицьнула пакунок сотнику. А сама роздивлялася гостей. — Це ти, дівчино? — спитала у Міри, бо та ж у чоловічому одязі була, схожа на хлопця.

— Я, — кивнула Міра.

— Ось тебе до хати пущу. А хлопці нехай тут ночують. У мене чоловік на війні, ще плітки підуть, що чоловіків на ніч до хати беру. Не хочу. А ось тебе пущу.

Дубківський вже розгортав їжу.

— І гроші ж давай, — нагадала йому жінка. Сотник поліз у кишеню, узяв червінця, поцупленого зі скарбів барона фон Шпіла. Дрібніше нічого не було. Жінка задоволено посміхнулася. — Ну що, ходімо, красуне.

— Добре, — кивнула Міра. Чет підійшов до неї і прошепотів на вухо:

— Не подобається мені вона.

Міра узяла його руку і поклала на револьвер у себе, за поясом. Прошепотіла:

— Не хвилюйся.

Пішла з жінкою. Хлопці почали готуватися до ночівлі. Чет зв’язав коней, прип’яв їх до дерева поруч. Дубківський сховав у сіні валізи зі скарбами. Потім сіли вечеряти при місяці. Хазяйка винесла їм хліба, цибулю, сала шматок, кілька варених яєць та глечик молока. Їжу просту і безпечну. Це тобі не юшка якась, в яку підмішати можна бозна-що. Але і тут було не все просто.

— Молока не пий, — сказав Чет.

— Чому? — Дубківський відламав великий шматок хліба.

— Тобі вух мало?

— Гаразд, не буду. Може, тоді чаю собі зігріємо? Багаття розведемо? Невеличке, — попросився Дубківський.

— Не треба, — сказав Чет.

— Ну, будемо всухом’ятку, — погодився Дубківський, в якого вже не було сил сперечатися. Квапливо відламав ще кусман хліба.

— На завтра залиш, — пробурмотів Чет.

— На завтра? — Дубківський зітхнув, відламав половину того. Інше жував. — Ох, добре як, коли є, що їсти.

— Я перший чергую. Поспи. Потім ти будеш.

— Добре, — Дубківський швидко доїв свою пайку, потім підмостив собі під боки сіна, ним же і вкрився. Затих на кілька хвилин, наче вже і сопіти почав, але не заснув.

— Ти її кохаєш? — зненацька спитав сотник.

— Що? — Чет вже думав, що спить товариш.

— Міру кохаєш?

— Спи! — розізлився Чет.

— Я ж бачив. Як ти тоді кинувся за нею проти «вовчиків». Хоча це ж смерть була. Вірна смерть. І ти це розумів. Але кинувся Міру рятувати. Поліз у пекло, з шаблею наголо. Це таке тільки з кохання можна зробити, коли голову втратиш.

— Спи давай! — Чет не звик на такі теми патякати.

— Так, кохання дивні речі робить з людиною, — не звернув уваги на грубість товариша Дубківський і солодко зітхнув. — У мене дівчина є в Охтирці. Така красуня та розумниця! Ти б знав! Я оце хотів скарби для України здобути і потім до Оксани поїхати. Вона мене чекає. Ми одне одному пообіцяли чекати, присяглися у вічному коханні.

Чет скривився, бо не вірив у вічне кохання, знав, як мало важить слово, особливо у теперішні часи, коли все змінювалося дуже швидко, і не знаєш увечері, що буде зранку.

— Чого ти гмукнув? — невдоволено спитав Дубківський. — Не віриш? Дарма! Це ж кохання! Справжнє кохання! Треба тільки знайти ту людину, свою половину! Ти знайшов. Я ж бачив, як ти на Міру дивишся. Бачив. Вона красива. Панянка. Це дуже добре, бути закоханим. Думати про неї, чекати. Без цього життя порожнє і…

— Тихо! — Чет зненацька підхопився з револьверами в обох руках.

— Що таке? — злякався Дубківський, сам схопився за зброю, не міг її швидко знайти в сіні, нарешті підвівся. — Що?

— Та кажан наче пролетів, — заспокоїв Чет. Навколо все тихо було, ніч як ніч, коні стояли спокійні. Дубківський знову заліз у сіно. Він хотів розповісти Чету про своє велике кохання, про те, що він теж би наклав голову за свою Оксану. Потім згадав про свої вуха і зрозумів, що з таким причепом навіть головою накладати якось не з руки. А що вже казати про те, щоб до коханої прийти! Зітхнув, вже не мрійливо, а сумно. І треба було ж води тої попити! Завжди його підводив організм. Але він сильніший за тіло. От привезе купу грошей для України і стане героєм. Газети про нього писатимуть! Його подвиг оцінять, призначать міністром чи генералом. Поведе він військо до нових перемог і розквітне Україна. Дубківський вже був далеко у мріях, уявляв, як про нього писатимуть у підручниках майбутнього. І кожна українська дитина знатиме сотника Дубківського. Вірніше, гетьмана Дубківського. В історію він збирався увійти гетьманом. Ось він сидить в орденах, поруч з ним Оксана, діти бігають, їхні діти. У них буде багато дітей, щасливих дітей, які зростатимуть у незалежній Україні.

Сотника охопила млосна змореність, і він заснув, наче дитина у колисці. Посапував собі у сіні. Чет же сидів зі зброєю напоготові і прислухався. Щось йому тут не подобалося, але сам не знав, що саме.

У хаті жінка запропонувала Мірі поїсти.

— Юшка є, чаю зараз підігрію.

— Та ні, дякую, мені б хлібця вистачило, —