Читати книгу - "Скоґландія"

що знали про життя тут, у вас на півдні, який до того ж здавався нам безмежно далеким. Але нині є телебачення, є кінофільми, які показують нам ваше життя, є телефон, інтернет, а машини, теплоходи й літаки відстань між островами швидко скорочують. Крім того, багато хто з нас переселився до вас на південь уже не один рік тому, коли ми стали потрібні вам на всі оті роботи, за які південці не хотіли братись.

— Я ж бо про все це знаю, — сказала Малена. — Ти розповідаєш так, нібито я геть дурна.

Лірон махнув рукою й повів далі:

— І раптом південні скоґландці з’ясовують, що північани вже не хочуть удовольнятися тим дріб’язком, яким південці ладні поступатися їм добровільно. Північні скоґландці вимагають таких самих прав, що й на півдні, вони вже не бажають завжди тільки…

— Гаразд! — вигукнула Малена. — Я ж бо знаю, чому все зійшло нанівець! Зрештою, мій батько хотів-таки все змінити!

— І це було б розумно, — відказав Лірон. — І дало б і півдню більше користі, ніж будь-що інше. Ти ж бо й сама знаєш: бунтарі завдали б удару ще кілька років тому, якби твій батько не пообіцяв півночі спільного, рівноправного майбутнього! І ми, північани, враз повірили, що варто зачекати. Нам здалося, що досягти такого майбутнього для півночі можна й без боротьби й терору. Лави бунтарів перестали поповнюватися.

— Так, але, щоб скоїти теракт проти парламенту, їх усе ж таки вистачило, — вкинув Йоас. — І ти й сам кажеш, що бунтарі не випадково виступили одразу після того, як король помер.

— Звичайно, — кивнув головою Лірон. — Це мало стати попередженням віце-королю і його людям: чим скінчиться, якщо вони не провадитимуть далі політики, яку розпочав король. Адже про те, що південноскоґландське дворянство й власники нафтосвердловин і рудників уже давно не підтримували реформ короля, знали всі. І всі здогадувалися, що після його смерті станеться те, що оце й сталося: віце-король постарається якомога швидше ухвалити закон, за яким кордони з північчю закриють, і жоден житель північної Скоґландії вже не зможе переселитися на південь. Це буде закон, за яким північні скоґландці позбудуться всіх своїх прав, — одне слово, цілковита протилежність тому, про що король…

— А я нібито заявила, що всім серцем цей закон вітаю! — вигукнула Малена. — Хто ж у таке повірить?!

— В останні місяці вони тільки те й роблять, що показують південним скоґландцям, яку небезпеку ми, північани, становим для півдня, — промовив Лірон. — О, вони хитрі! Закон підготували добре. А теракт проти парламенту — то був, певна річ, жахливий злочин. Якби вибуховий заряд спрацював не на лузі поряд, а там, де потрібно, загинуло б кілька сотень людей. Такого злочину не виправдує ніщо, Малено, — ніякі утиски, ніяка бідність. Ніщо! Але віце-королю той теракт був, мабуть, якраз на руку. Бо тепер на півдні вже всі живуть у страху перед нами, північанами, й не лише перед бунтарями. Людей у їхніх чистеньких оселях аж дрож проймає, коли вони бачать, як ми тулимося в цих міських кварталах. Їх можна зрозуміти, вони мріють про той південь, яким він був колись: повсюди чистота й порядок, жодних тобі північних скоґландців і жодного страху.

— Та вже ж, — озвався Йоас. — Я б теж про таке мріяв, якби був південним скоґландцем.

— Одначе тепер так далі не піде, — сказав Лірон. — Час назад не повернути, повік. Цей закон дав би тільки одне: чимдалі глибше розчарованих на півночі, чимдалі озлобленіших бунтарів, а отже — чимдалі більшу небезпеку для кожного скоґландця. І це було б також не по-людському. Не можна одних лишати в злиднях задля того, щоб іншим жилося дедалі краще.

— Амінь! — мовила Малена. — Точнісінько так казав завжди й мій батько.

— Тим-то на півночі його так і любили! — засміявся Лірон. — І тебе, звичайно, теж. І саме тому Норлінові тепер дуже важливо, щоб усе це мало такий вигляд, ніби ти — на його боці. Якщо ти підтримаєш його закон, спрямований проти півночі, то навряд чи хто з південних скоґландців уже сумніватиметься в тому, що цей закон добрий і справедливий, особливо після всього того, що вже цілими тижнями нам щодня показують по телебаченню. А те, що думаємо з цього приводу ми, північні скоґландці, однаково нікого не цікавить.

— І тепер ти нарешті перейдеш до своєї ідеї? — озвався Йоас. — А то я знов увімкну телевізора.

— І тепер я нарешті перейду до своєї ідеї, — відповів Лірон.

* * *

— Кортіло б мені зараз про це довідатися, — промовила Тіна. — Куди вона завіялась? Це вже викликає в мене тривогу.

— Тривога тривогою, а в твоєму віці з повним ротом уже не розмовляють, — озвалась її мати. — Хоч особисто я сприймаю це просто як комплімент моїй кухарській майстерності. Та ще краще було б, звичайно, якби ти сказала: «Дякую тобі, матусю, що ти, незважаючи на свою тяжку-претяжку роботу, незважаючи на те, що одночасно, ніби між іншим, даєш раду всьому хатньому господарству майже без допомоги з мого боку, щодня ще й знаходиш час для того, щоб отак чудово куховарити!»

— Скажу іншим разом, — кинула Тіна. — А тепер серйозно, мамо. Чи не здається це тобі дивним? Учора ввечері, коли я зателефонувала їй, щоб розповісти про оту її двійницю, вона не