Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Тому, коли польські хроністи просто замовчували, що Василь Красний Острозький складав присягу на вірність польському королю Владиславу І (Ягайлові) і в їхніх історичних документах іменувався Гедігольдом, то російські так звані історики взагалі всі польські хроніки про Василя-Гедігольда знищили. А згадка про руського (українського) князя Гедігольда залишилася тільки завдячуючи спогадам посла англійського та французького королів до володарів Центральної і Східної Європи.

Оскільки раніше ми досить ґрунтовно дослідили питання єдності імен Василь Красний та Гедігольд і ще не раз до цього звертатимемося, то не будемо зараз у дану тему заглиблюватись. Зазначимо тільки, що главі роду Галицьких-Острозьких — князю Федору — вдалося повернути Подільську та Київську землі. І хоча українська історична наука сьогодні ще не готова про ці факти говорити відкритим текстом, та вона уже визнала, що невідомий руський князь Гедігольд особисто правив з 1411 до 1422 року Поділлям, а пізніше (1428 рік) мав вплив на розподіл земель у тому краї.

А щодо Києва у ті роки, то сучасні українські історики визнають таке: «Паралельно звертає на себе увагу спадковість князівської влади у Києві впродовж першої третини XV ст. Наступниками Івана Гольшанського стали його сини Андрій («київський князь») та Михайло («київський князь» і «воєвода»); високий суспільний статус першого з них засвідчується тим фактом, що одна з його дочок стала дружиною короля Владислава-Ягайла, друга — молдавського господаря Іллі» [44, с. 195–196].

Зазначимо: простий князівський рід не міг у ті роки поєднатися кровними узами з королівським родом польських Ягеллонів. Одночасно слід пам’ятати, що Київ завжди вважався центром Русі-України і до приходу в Київ Ольгерда належав родові Великих князів Галицько-Волинської держави. Українські історики-науковці, недовго думаючи, щоби не шукати корені князівської династії, що невідь звідки з’явилася, зарахували тих князів до литовських служивих Вітовта. За давнім московським прийомом — вони просто «растворились»: «Після цього (князювання в Києві. — В.Б.) Гольшанські зійшли з політичної сцени Київської землі, де їх у 1440-х рр. заступили нащадки Володимира Ольгердовича» [44, с. 196].

Що цікаво, через те що по батькові у ті часи ніхто ніде не писав, то московити у XVIII столітті розтлумачили світові, що ті князі Володимири, Івани, Федори, Василі, Дмитри — геть усі були саме Ольгердовичами, Гедиміновичами, Коріатовичами, Любартовичами і так далі. Не могло серед них бути тільки Галицьких, взагалі — українців. І ті московські «доважки брехні» сучасні українські історики переповідають досі.

Хоча деякі з них зазначають:

«Гадаємо, що брак наукового інтересу до князювання Гольшанських у Києві не є випадковим, адже воно погано узгоджується з канонічною історіографічною схемою…» [44, с. 196].

Отак, шановні читачі, якщо не узгоджується історична дійсність зі старими московськими вигадками, то про неї краще мовчати!

Позаяк, дослідивши спогади європейського лицаря Гілльбера де Ланноа, ми дізналися, що руський (український) князь Гедігольд та Василь Красний були однією особою (це повністю приховували російська та польська історичні науки, і таке приховування було свідомим), то маємо повне право заявити — Василь Красний Галицький-Острозький був не тільки представником Великого князя Вітовта на Поділлі, він був князем-володарем Поділля і вирішував питання надання земельних наділів на своїй землі до тих пір, поки цей край не загарбали поляки. Земельний акт Ходку від 29 липня 1428 року не міг бути винятком. Скоріше винятками з правил є пізніші польські фальшивки на подільські земельні наділи 1394–1430 років.

Щодо київських князів Гольшанських, то, передовсім, слід звернути увагу, що їх князювання в Києві збігалося в часі з князюванням Василя Красного на Поділлі. А оскільки саме родові Данила Галицького належав Київ у XIV столітті, про що свідчить знаменита європейська «Книга знань про всі королівства…», то зрозуміло, що після того, як руські і литовські православні князі відстояли перед польським королем Ягайлом право на існування своєї окремої держави, кожен із них отримав старі родові землі, окрім тих, які на 1392 рік прихопило Польське королівство.

При відновленні Великого Литовсько-Руського князівства в 1392 році і Ягайло, і Вітовт, а головне — католицька правляча верхівка Риму і Польщі, розуміли, що внутрішні чвари між католиками (поляки та литвини) і православними (русичі та литвини) були настільки серйозними і глибокими, що нова, так звана Велика Польща не мала сили на протистояння Османській імперії. Всі сили держави витрачалися на врегулювання внутрішніх проблем. Що цікаво: вирішенням міжусобних протиріч займалися і поляки, і литвини, і русичі. Чвари руйнували всі три суспільства, всі три народи. Тому й дала католицька верхівки Риму і Польщі дозвіл на новий поділ — суто Польщу та Велике Литовсько-Руське князівство. Тобто польська еліта та Польська держава виводилися з-під впливу православної частини руського (українського) етносу. «Переварити» українське населення мало Велике князівство під тиском польської та скатоличеної частини литовської шляхти. А щоби провладна українська князівська верхівка на випадала з-під влади польського короля та католицької церкви, руських князів наділили раніше їм належними землями (уділами) та відновили серед їхніх родів ієрархію. Для цього старійшину роду галицьких князів — Федора Галицького (Острозького) — призначили другою, некоронованою, особою в князівстві. Що й засвідчив європейський лицар Гілльбер де Ланноа в 1421 році. То вже завдяки князю Федору Галицькому (Острозькому) його син Василь Красний, якого поляки та московити йменували Гедігольдом, отримав у володіння Подільське князівство, а син одного із старших братів Федора, які в українській історичній науці йменуються князівським родом Гольшанських, отримав у володіння удільне Київське князівство. І ще невідомо, чи належали знамениті київські князі Олельковичі до роду литовського князя Ольгерда. На мою переконливу думку, князі Олельковичі теж належали до великого роду Данила Галицького. І не тому, що автор так уважає. Ні! Цьому є досить-таки оригінальне свідчення в українській історичній науці. Послухаємо:

«…Гольшанські зійшли з політичної сцени Київської землі, де їх у 1440-х рр. заступили нащадки Володимира Ольгердовича (те, що київський князь Володимир був сином Ольгерда, є тільки припущення, запозичене у московитів. — В.Б.), котрі всіляко наголошували на «отчинності» власного статусу, плекаючи уявлення про свою династичність. Ці пропаговані ними уявлення нині становлять одну з аксіом вітчизняної медієвістики; натомість цілковито ігнорується факт безперервного князювання у Києві в першій