Читати книгу - "220 маршрутів"

Лікар уже виписував рецепти.

— У всіх ангіна. Купиш ці ліки, — звернувся він до Міколая. — Ось дозування, — другий аркуш отримала Меланія. — Але тут надто холодно, щоб такі малі діти могли видужати.

— Зараз друг принесе газ, ми включимо плиту.

— Газ? — зацікавився лікар. — А ви, діти мої, взагалі розумієтесь на газі?

— Я колись бачила, як мама підключала. У нас є такий спеціальний ключ.

— Чим ви тут палите?

— «Сонечком», але здається, юно саме перегоріло.

— Я зараз повернуся, — пообіцяв Міколай і вибіг назустріч Кайтекові.

Кайтек уже йшов доріжкою й вигляд у нього вже був не такий упевнений. Сутеніло, а це завжди впливає на уяву, і на нього теж справило відповідне враження.

— Добре, розповідай, що тут діється!

— Спочатку мусиш мені дещо пообіцяти.

— Ні, ну я не можу! Що за довбана конспірація? Добре, що я маю пообіцяти? — спитав він знудженим тоном, який насправді приховував зацікавлення.

— Що ти нікому нічого не розбовкаєш, і ніхто не дізнається, чим ми сьогодні займалися.

— Блін, що за таємниці?! — з Кайтекового лиця вперше зійшов іронічний вираз, він виглядав справді наляканим. — А я завжди думав, що ти матусин синок!

— Трусло! — розсміявся Міколай.

Вони зайшли у хвіртку й за мить були вже в будиночку. Лікар саме ховав у сумку стетоскоп.

— Ага, ось і ти! — сказав він Малому. — Покажи балон. Я б не міг спокійно спати, якби ви самі його підключали.

Міколай удавав, що не помічає здивування Кайтека. Меланія теж помітно зніяковіла, але в хлопця зараз були інші проблеми. Доведеться їм це якось пережити.

— Давайте балон! Так я й думав. На щастя, у мене в селі точно такий. Добре, а де ключ?

Кількома вправними рухами лікар прикрутив шланг плити до балона і, запаливши сірника, перевірив щільність.

— Добре. Але, Меланіє, мусиш дати мені слово честі, що ти не грітимеш дім духовкою.

— Але, пане лікарю... — долучився до перемовин Міколай. — Ви ж самі сказали, що тут дуже холодно.

— І я не змінив своєї думки. Однак це надто небезпечно. У мене в підвалі є старий електричний обігрівач. Сподіваюся, він ще працює. Я вам його позичу. Але він досить важкий, і я не знаю... Машиною сюди не під’їдеш.

— Може, на санчатах? — запропонувала Меланія.

— Добре. Ти й так мусиш вийти по ліки, — звернувся лікар до Міколая. — Підете зі мною.

— Я принагідно куплю їжу, — сказав Міколай. — Ми скоро повернемось. Що ви хочете? — запитав він малих, які врешті трошки віджили.

— Шоколадного печива! — вигукнула дівчинка.

— їм би краще теплого супу. Завари поки чаю, добре? — попросив лікар Меланію. — Було б чудово, якби ти зварила бульйон.

— Я вмію варити бульйон! — похвалилася Меланія.

— Не сумніваюся. Ну, мені час! Ходімо, бо вже досить темно, а я ще мушу сюди повернутися. Домовимося так: я ввечері вигулюю собаку, то загляну до вас десь о дев’ятій, згода?

— Може, я залишу Меланії свій телефон, щоб вона могла в разі потреби вам зателефонувати? — запропонував Міколай.

— Слушна думка. Пішли. Пам’ятай, — лікар знову звертався до Меланії, а вона кивала головою на знак, що запам’ятовує його слова, — пийте якомога більше чаю. Це дуже важливо.

Вони вийшли. Сніг скрипів у них під ногами й поблискував у місячному світлі.

— Пане лікарю, скільки я вам винен? — запитав Міколай.

— Здається, юначе, ви щойно спробували мене образити, — обурився лікар.

— Здається, ні.

За весь цей час Кайтек не зронив ані слова. Спочатку лікар не звертав на нього уваги, та коли вони йшли доріжкою до вулиці, поцікавився:

— А твій друг... що це він так уперто мовчить?

— Це шок, — відповів Міколай. — Перша реакція у всіх така.

— Справді, — погодився лікар. — Хоч ти мене й попередив, я теж у шоці. Але ж ми не кинемо цих дітлахів напризволяще, чи не так, панове?

Коли Кайтек і Міколай поверталися із продуктами й обігрівачем на санках, у них стався дивний напад сміху, наче хлопці забули, що вони роблять і чому. А може, їм просто потрібно було розслабитися через нестерпну серйозність моменту? Малий трохи хвилювався, як Меланія дасть собі раду вночі, але сподівався, що найгірше вже позаду. Коли вони ввімкнуть обігрівач, стане хоч трохи тепліше, та й малі нарешті з’їдять щось гаряче.

— Вона справді там живе? — запитав зненацька Кайтек. Було помітно, що він не перестає про це думати.

— Ні, ми влаштували всю цю виставу спеціально для тебе. Це прихована камера! Обережно, зараз із кущів вискочить знімальна група.

— Це зовсім інакше...

— Що?

— Коли бачиш це все вживу.

— А ти думав, таке буває лише в казках для неслухняних дітей? Загалом, я теж так думав. Чуєш, як по телевізору розпатякують про бездомних. Говориш собі: «Добре, я не знаю нікого такого. Це не мій світ», — перемикаєш канал і маєш спокій. Таке швидко забувається.

— Вона зовсім сама. І в будь-який момент хтось може прийти і...

— Сплюнь! — увірвав роздратований Міколай.

— Думаєш, їй не страшно?

— А тобі