Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Ми сказали про це Синьому і Стіву, а вони недовірливо похитали головами. Ніхто з нас не знав напевно, що таке бути накуреним, і не міг сказати точно, тож ми переглядалися, сміючись і водночас панікуючи.

— От чорт, — пробурмотіла я, — у Стіва очі червоні!

— У Стіва завжди очі червоні, — відповів Синій.

Він, звісно, мав рацію, і ми всі ще раз гарненько посміялися. Того вечора все було набагато кумеднішим, ніж завжди.

Зрештою, ми так і не здавали сечу на аналізи, але, думаю, знали, що це було. Я просто зраділа, що нарешті спробувала, і не могла мати для цього кращої компанії, ніж екіпаж «Веселуна-94».

На щастя, лісові пожежі незабаром припинились. Отже, можна було сподіватися на жадану відпустку. Але влітку 2008 року для нас ще були справи. Ураган «Айк» уже доходив до Г’юстона (штат Техас), тож наш екіпаж мобілізували летіти туди й забирати з дахів тих, хто був занадто впертий і не евакуювався раніше. Керівництво країни не хотіло ще однієї «Катріни», і ми приготувалися до відрядження.

Деякі з екіпажів приземлялися на дороги й забирали на борт переляканих замерзлих людей, але ми здебільшого просто когось розшукували — літали в гівняну погоду й виглядали, чи, бува, не сигналізує нам хтось. У нас працювало навіть кілька ПРів, які патрулювали вулиці, виглядаючи тих, кому потрібна була допомога. Ширилися чутки, що ПРи привласнили пожежний автомобіль, у якому хтось лишив ключі в замку запалювання, однак мене там не було і я того не бачила. Але, знаючи цих хлопців, я зроду б не подумала, що вони на таке здатні.

Після цієї місії нам дали щось на кшталт відпустки. Майбутні кілька місяців ми час від часу літали на поодинокі місії, проте основним нашим завданням були підготовчі тренування перед відрядженням навесні до Афганістану. Коли наблизився час мого наступного розгортання, я пригадала все, через що ми пройшли того літа. Я зблизилася з командою «Сокіл» і провела сотні годин у вертольоті й поза ним із Рісом, Фінном, Стівом та іншими хлопцями.

Я й гадки не мала, з ким мене зведе доля в Афганістані. У своєму підрозділі я довіряла всім, але дуже сподівалася, що бортмеханіком у мене буде Стів. Я знала, що він один з найкращих, і на бойовищі нікому б не довірилася більше за нього. Я відчувала, що це розгортання сильно відрізнятиметься від попереднього, хоч з ким я опинюся в екіпажі. І мала рацію.

Подорож в Афганістан 2009 року була схожа на попередню, але цього разу я вже була досвідченим пілотом. Я приїхала з друзями, і вже знала, на що йду. Єдиним, кого ще лишалося привернути на свій бік, був Дуґ Шеррі, однак за це я не дуже хвилювалася: дехто завжди робитиме упереджені висновки про інших через стать або расу. Нарешті, змирившись з усім, я заспокоїлася. Я не могла змінити людей. Вони могли змінитися лише самі.

По дорозі до Кандагара нам довелося затриматися на авіабазі Раштайн у Німеччині, тож треба було десь приткнутися на день-два, поки ми чекали на транспорт. Дехто з нас вирішив податися на екскурсію в місцеві броварні. Нам пощастило: ми продегустувати пиво й переглянули фільм про історію пивоварства. Одне слово, чудово провели час у спробах перекласти німецький закадровий текст. У найближчі кілька місяців ми не вип’ємо жодного келиха пива.

Прилетівши в Кандагар, ми зустрілися з ескадрильєю, яку мали замінити. Вони розповіли про теперішні умови й деякі особливості території. Більшість із нас уже була в Афганістані, але відтоді минуло півтора року й дещо неминуче змінилося. З’явилися нові процедури отримання пального й нові місця висадження пацієнтів та розгортань у передових районах.

Особисто в мене на кону стояло набагато більше. Коли мене мобілізували з Нью-Йорка, інформація про можливу небезпеку була в мене ніби між іншим. Я раділа з того, що не боюся померти. Ви можете подумати, що тепер, коли я стала досвідченішою, мені було комфортніше. Але це розгортання мене лякало.

Я відчувала страх — не за себе. Просто я неймовірно зблизилася зі своїми каліфорнійськими товаришами по зброї. Думка про те, що я можу когось із них утратити, жахала мене. Я оглядала кімнату, бачила друзів і уявляла їхніх дітей, братів, сестер, батьків, чоловіків і жінок. Я б не хотіла, щоб хтось із моїх товаришів опинився в небезпеці, але нічого не могла змінити. Сидячи на першому інструктажі й слухаючи доповідь про стан справ, я згадала, як уперше потрапила під обстріл.

Під час розгортання 2007 року я, ще молодий другий пілот, щойно повернулася з першої ротації в ТК, де ми втратили того ______________ сержанта-спецпризначенця, якому куля влучила в руку і пробила груди. Мене закріпили за новим екіпажем, і я літала з тим, кого, серед інших, уважала за приклад для наслідування в Нью-Йорку, — з Ей-Джеєм Вайнеберґом. Ей-Джей зазвичай був вищий за всіх сантиметрів на п’ятнадцять, але завдяки своїй скромній, тихій вдачі виглядав не так уже й загрозливо. Він завжди був поряд, і це довершувало його чудові лідерські якості.

Тієї ночі ми везли з бази передового розгортання в Кандагар голландського офіцера розвідки з пошкодженою щиколоткою. Я дивилася крізь окуляри нічного бачення на лінію гірського хребта, що йшла приблизно на тому ж рівні, що й наш маршрут, і думала: добре, що ми летимо так низько. Місяць світив досить яскраво, і якби хтось спостерігав за нами, то міг би помітити наш силует проти неба. А вже за мить я почула приглушений удар і побачила спалах світла з боку Ей-Джеєвих