Читати книгу - "Байстрючка"

Я сумно мовчала, скрутившись у кутку й закривши обличчя. Варварка занесла наді мною кулак, аж повітря загрозливо заскавчало, але потім його опустила.

— То він погодився захищати маму й Валерика? — запитала за хвилину.

— Погодився, — Варварка сіла біля мене, притулилася до стіни, і там ми сиділи, здається, цілу вічність.

— Слухай, Варварко, якщо маму й Валерика звинувачують у викраденні Насті й убивстві Онуфрія Станіславовича, то підтвердити це або спростувати може єдиний свідок — Настя, правильно? — осяяло мене.

— Правильно, — встала Варварка.

— І якщо моя мама й Валерик невинні, то злочинець захоче прибрати того єдиного свідка, чи не так?

— Бігом збирайся й мерщій до лікарні! — заволала Варварка.

Я дивувалася, як могла вляпатися в таку історію. І чому на мене й Валерика хочуть повісити злочин, який ми не скоювали? Але незабаром все зрозуміла. Двері кімнати, де мене замкнули «добрі» правоохоронці, щоб завчасно не хоронити за ґратами, відчинилися, і зайшов Славик власною персоною.

По правді, я злякалася. Славик виглядав неадекватно, і його запалені червоні очі дивилися на мене й крізь мене.

— Здоров, Віто батьківно! — «ввічливо» привітався Славик.

— Миколаївна, — уточнила я.

— Я все знаю про тебе, Віто, усе, — закружляв джмелем навколо мене чоловік. Я інстинктивно вся стиснулася.

— Що значить: усе? — запитала з викликом.

— Ти була засуджена, тому й цей злочин повісять на тебе! І твого помічника, звісно.

— Але я була засуджена за крадіжку, це різні речі. І взагалі, Славику, я бачила саме тебе, коли ти виходив зі тієї хатини!

— Де твої докази, га? Візьми на себе цей злочин, і твої дівчатка не постраждають.

— Що? — вскочила, як ужалена. — Ти сказав: мої дівчатка? Не смій до них наближатися! Ти чув? Ти…

— Тихіше, Віто, тихіше. Не кричи. Тож ти мене зрозуміла. Візьмеш на себе — твої доньки залишаться живими. А ні, то мені доведеться з ними розібратися. Ти ж здогадуєшся, як саме я це зроблю? — Славик широко посміхнувся.

— Ти хворий вилупок! — закричала я в припадку. — Твоє місце — у тюрмі!

Славик задоволено захихотів і вийшов. Я почула, як сухо клацнув замок. У мені все почало горіти, і я втрачала здатність керувати собою. Знала, що потрібно заспокоїтися й зосередитися. Проте це було надто важко. Коли чергова хвиля страху за доньок ошпарила серце, почала тарабанити у двері й волати:

— Мені терміново потрібен начальник міліції! Мені потрібно йому дещо сказати! Мені терміново потрібен…

Марко не прийшов додому ні в суботу, ні в неділю. Я подумала, що він поїхав до своєї так званої сестри. Хай їде, думаю, хай йому сумку на тиждень ладнають і гроші дають. Теж мені! Проте в суботу ввечері подзвонила Ксеня й попросила Марка до телефону.

— А він що, хіба не в тебе? — з’єхидничала.

— Ні, він не поїхав до мене. Залишився. Передайте йому, хай передзвонить. Це терміново, — у Ксені щось сталося, чути було по голосу, але хай їй, мені байдуже.

— Передам, — відповіла якомога огиднішим голосом.

— Дякую.

Я поклала слухавку. У препаскудному настрої лягла спати. Де Марко?

У понеділок уранці, коли вже збиралася йти на роботу, явився син. Йому потрібно було забрати ключ від кімнати в гуртожитку.

— Ти де був? — запитала його.

Син підкреслено не хотів зі мною розмовляти.

— Там твоя сестра дзвонила. У неї щось трапилося, — кинула спересердя, щоб Марко хоч якось зреагував.

— Мабуть, завдяки тобі в неї щось сталося, — сказав син.

Він знайшов ключ і пішов собі. Я побачила, що хтось йому спакував сумку продуктів. Мене охопила злість. І ревнощі.

…Однією з перших до магазину прийшла поштарка Катерина. Вона намагалася на мене не дивитися, але коли забирала решту, то мовила, пильно вдивляючись своїми зеленим і синім оком:

— То ти свого сина, що продала?

— Що ти мелеш зранку? — ледь не випала я в осад.

— Твій Марко вже третю добу в нашого