Читати книгу - "Світло Парижа"

Філіп зіграв свою роль без жодних проблем. Під час прийому він гуляв по кімнаті, як страус, під час обіду вештався між столиками без мене, приймаючи привітання й найкращі побажання від людей, що його обожнювали. Я не була знайомою з половиною тих, хто прийшов на церемонію, отже, зробивши кілька нерішучих вилазок, аби з ними привітатися, я помітила, що лишилася сама за столом, коли їла свій обід. То було дуже люб'язно з його боку… Чому б і ні? Треба було сфотографувати мене з ним. Він мусив представити мене людям, з якими я не була знайомою, він мусив бути зі мною, адже я його дружина. Але Філіп діяв не так. Ще до весілля моя мати розпланувала все — від кількості тюлевих вузликів із йорданським мигдалем до кольору серветок, аби той пасував до суконь дружок нареченої. День весілля планував Філіп. Я розмірковувала, як утратила своє місце на власному весіллі, і відчувала спорідненість із маленькою пластмасовою нареченою, що сиділа на вершині весільного торта, я почувалася лише декорацією Філіпового шоу.

Кожної ночі нашого медового місяця я западала в сон, а Філіп спускався вниз до готельного бару і пив, доки не згасали зорі, розмовляв з покровителями, сам приймав від них віншування знов і знов. Я прокидалася й не знаходила його, мене оточувала лише порожня кімната з холодним місячним світлом, де я лежала без сну, вдивляючись у сріблясту темряву, і чекала, доки він прийде й ляже в ліжко обік мене. Я нічого йому не казала, а він не зближувався зі мною, не думав, що у нашому житті щось не так. Я не мала у кого спитати. Були численні книги з етикету весіль, і жодної про повесільне життя.

Я зробила страшну помилку. Найбезглуздіше полягає в тому, що я про це знала. Стоячи у вестибюлі церкви позаду вівтаря, я дивилася всередину на декорації. Декорації, це було схоже саме на них. Червоний килим збігав донизу з центру вівтаря до дверей, звисаючи образливо, наче непристойний спраглий червоний язик. Спускаючись із вівтаря, я відчувала незручність перед глядачами. Треба посміхатися? Виглядати урочисто? Дивитися на Філіпа? Чи на гостей?

Розглядаючи світлини, я сполохалася виразом власного обличчя. Не було жодного фото, де в мене був щасливий вигляд. Натомість я стояла, не всміхаючись, з широко розплющеними холодними очима. То був вираз жінки, яка зробила щось жахливе і тепер не знає, як вийти із ситуації.

Філіп не помітив. Він був зачарований своїм власним виглядом. Він провів передвесільний тиждень біля басейнів Лас-Вегаса, на весіллі був злегка, чарівно-засмаглим, здоровим і зацілованим сонцем. Уже незносно бліда, я наважилась (чудовий евфемізм для «була змушена») одягти чисто-білу, холодну сукню, що змила залишки мене, зробила втіленням холодної, морозної зими, попри те, що наше весілля відбувалося в червні. Здавалося, Філіп не помічає. — Глянь на мене, — каркав він, гортаючи сторінки одну за одною, поки я все більше й більше жахалася свого вигляду на кожному фото. — Я такий засмаглий! Чудові світлини, — промовив він, водячи пальцем по портрету обох наших родин.

Я дивилася на нього, чоловіка-нарциса, з яким одружилася, і розуміла, що, закохавшись у власний відбиток, він не помічає мене. Поруч з ним на цих світлинах я здавалась привидом, буцімто на траурній світлині, зробленій давним-давно, і вся родина зібралася біля холодного, мертвого тіла нареченої.

Того вечора, дивлячись на себе у дзеркало, я бачила ті самі очі, широко розплющені з жаху, що на світлині. — Що я наробила! — шепотіла я до себе самої, сягаючи рукою нерішучої, тремтячої жінки, що дивилася на мене. — Що наробила!

Батьки Марджі, як вона і припускала, розгнівалися. Навіть якби телеграми не писалися великими літерами, вона могла б заприсягнутися, що чує їхні крики через Атлантичний океан.

ЛИСТ НЕПРИЙНЯТНИЙ КРАПКА

КВИТОК ЗАМОВЛЕНО З ШЕРБУРА НА 5/22 ДО НЬЮ-ЙОРКА КРАПКА

СЕРЦЕ ТІТОНЬКИ ЕДІТ РОЗБИТЕ КРАПКА БАТЬКО ШАЛЕНІЄ КРАПКА

ЇДЬ НЕГАЙНО ДОДОМУ КРАПКА

На останню з телеграм вона навіть не потурбувалась відповісти, бо єдиною відповіддю було «ні». Ні, вона не поїде з Парижа. Вона не повернеться додому. Не зараз, а може, й ніколи.

Тому що моя бабуся безнадійно закохалася в Париж, у місто, яке достатньо настраждалося від війни й печалі та пообіцяло собі раз і назавжди, що ця війна — остання. І вони не думатимуть більше про горе, порожні шлунки, про поранених і загиблих батьків,