Читати книгу - "раКУРС"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— То чому вони не поставлять їх на своє місце?! — обурено промовив я.
— Ти сам у них спитай, — усміхнувся Юрко.
ЕлінаЯ знала, що на будь-якій війні є бруд, бо на те вона й війна. Але чомусь вірила, що саме тут, у нашому батальйоні, цього не буде. Надія якось казала мені, що в них або не затримуються надовго і йдуть по-англійськи, не прощаючись, туди, звідки прийшли, або залишаються вже до кінця.
— Але треба пам’ятати, що війна знімає маски й оголює обличчя, — додала вона. — Слід ніколи не забувати, що війна — це завжди кров, смерть і… зрада.
Події останніх днів підтвердили її слова. Командири оголошували завдання розвідгрупи, указували координати, і наші хлопці потрапляли в засідки. Коли таке сталось один раз, уважали випадковістю, коли повторилося — замислилися про зраду. Наступного разу завдання отримали лише члени певної групи — і все закінчилося добре. Виходить, що десь серед нас був зрадник, але як його виявити?
— Це майже неможливо, — сказала тоді мені Надія. — Можеш не вдивлятися в обличчя, ти не здатна заглянути всередину.
Вона мала рацію, потрібно було покластися лише на випадок, який видасть зрадника, і бути обережнішими.
Мені не терпілося дочекатися часу, коли ми підемо на звільнення Луганська.
Я любила слухати розповіді айдарівців про те, як вони вже були на моїй рідній землі. Вони з розпачем і болем розказували, що зайшли з боєм і втратами в Луганськ, а саме в Кам’янобродський район міста, дійшли до залізничного вокзалу, а дехто вже навіть перейшов міст неподалік від нього.
— Ніхто й ніщо не могли нас тоді зупинити! — часто повторювали хлопці. — Наші розвідники казали, що навіть були вже на перехресті вулиць Оборонної й Центральної! Ще б трохи — і місто відбили в бойовиків!
Як завжди, за «Айдаром» зайшли ЗСУ, і айдарівці отримали наказ повернутись у Щастя. Під шаленими обстрілами бійці ЗСУ змушені були покинути відвойовані позиції. Але «Айдар» не був би «Айдаром», коли б не плекав надію знову прорватися в Луганськ і вже назавжди звільнити від погані все місто. І я жила такою надією. Навіть уявляла, як ми звільнимо місто і я зустріну своїх рідних. Від таких думок тепліло на серці й вірилося, що так і буде, інакше не повинно бути. Найбільше хотілося побачити Солю, обійняти її, розцілувати великі сині очі, її пальчики, які вона не шкодувала зараз і не берегла. Я б ладна була слухати її пілікання на скрипці днями, хвалити за чудову музику, ходити на її концерти, які до війни терпіти не могла. Я ладна була на все заради того, щоб вона пішла вчитися й не ризикувала своїм життям, розносячи їжу стареньким та паралізованим. Я готова була ризикувати своїм життям заради звільнення рідного міста. Я хотіла миру Луганську й навіть ладна була віддати дівчаток до музичної школи, куди вони просилися, бо хотіли бути «як наша Соля».
«Солечко, сонечко наше, відзовись!» — подумки зверталась я до сестри, набираючи раз по раз її номер.
— Нарешті! — зітхнула з полегшенням, коли почула її голос у слухавці.
Соля розповідає, що обстріли тривають і більшість мешканців звинувачує в них нациків.
— Елю, не можу зрозуміти таких людей, — жаліється мені сестричка. — Вони ж добре бачать, що бойовики свої гармати розміщують між житловими будинками, стріляють, а потім одразу тягнуть їх на інше місце. Звичайно, що сюди прилетить отвєтка з іншого боку, але винними залишаються нацики.
— І багато таких сліпців?
— Кажу ж, що більшість. Якось була в одному з приватних будинків, ходила до дідуся, якого покинули «турботливі діточки», залишивши йому відро з водою та миску супу, — розповідає Соля. — Дід не ходить майже, то я навідую його двічі на тиждень. Цього замало, але все ж краще, ніж на самоті померти з голоду. Та не про це я хотіла розказати, — схвильовано каже вона. — На тій вулиці сєпари встановили свій танк поруч з одним будинком. Господиня будинку вже знає мене, тож привіталася на вулиці й жаліється, що ж, мовляв, робити, почнуть звідси росіяни стріляти, тож прилетить отвєтка й розіб’є будинок.
— І що ти їй?
— Я їй кажу: «Жіночко, ідіть до бойовиків, просіть їх, благайте забрати звідси танк. Скажіть по-хорошому: “Хлопчики, синки, беріть свою техніку й ідіть туди, звідки прийшли, і ви будете цілі, і моя хата також. А ще краще — повертайтеся додому, у вас є матері, тож не розбивайте їм серце”. Вона на мене подивилась, як на божевільну, і каже: «Та ти що?! Вони ж мене захищають!» Я розвернулась і пішла. Де її логіка? Що в голові? Недаремно хтось назвав таких ватниками. І справді, у голові нема нічого: або порожнеча, або там замість мозку вата.
— Солю, моя тобі порада: не намагайся змінити вату на мозок, нічого не вийде, ця хвороба невиліковна, а на тебе ще донесе в комендатуру, так неприємностей не оминути.
— Та я знаю, — каже вона. — Я завжди обережна, а тут не витримала. Краще розкажи, як ти й де зараз, — просить сестра.
— Я зараз у Сєвєродонецьку, працюю медсестрою в лікарні, тож у мене все добре.
— У нас по телебаченню передають,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «раКУРС», після закриття браузера.