Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

знервований до краю, не їм, не сплю, лише лічу години, хвилини… Скільки їх ще залишилось? Сорок вісім годин!.. Завтра цілий день проведу на річці під її парком, найму човна і постійно кружлятиму коло вілли. В суботу пробуду весь ранок і частину дня по обіді на вокзалі, бо мушу її привітати хоч би на віддалі. У тому, що вона досі не повернулась, переконали мене й сусіди, які вже рік її не бачили. Напевне, відклала приїзд аж на 26 вересня, тобто на день призначення мені відвідин.

Якщо чесно, то боюся прийти невчасно, після такої подорожі вона, певно, буде дуже втомлена…

У суботу зранку, тобто сьогодні, я не зустрів її на вокзалі; був великий натовп і годі було вгледіти когось серед тисяч прибулих. З тим самим результатом я прочекав до четвертої години дня, коли прибув наступний поїзд. Чи ж не приїхала? Може, прибула ранковим і є вже вдома?

Будь-що-будь треба піти і переконатися.

Ті дві години, що відділяли мене від неї, стали суцільною мукою, кінця якої я не міг дочекатись. Зайшов до кав’ярні, випив чимало філіжанок чорної кави, випалив безліч цигарок і, не всидівши на місці, знову вибіг на вулицю. Проходячи повз виставку рослин, пригадав собі про замовлені на сьогодні квіти. Яка неуважність! Мало цілком не забув!

Я зайшов до крамниці й зібрав букет ледь розквітлих троянд і азалій.

Свіжозрізані квіти визирали пахучими пуп’янками з комірчика папороті і колихались легко у вечірнім повітрі. На міському годиннику добігало три чверті на шосту. Я загорнув букет у тоненький папір і швидко пішов до річки. За кілька хвилин я вже був по той бік мосту і нервовим кроком наближався до вілли. Серце несамовито калатало, ноги піді мною вгиналися.

Нарешті дійшов до фіртки і натиснув клямку: піддалась. Ошалілий від щастя, я сперся на хвилю об сітку, ледь опановуючи своє хвилювання. Отже, повернулась!

Проминуло кілька довгих хвилин. Погляд мій ковзнув рядами лип, які тягнулися шеренгами обабіч доріжки під портал входу. Десь збоку, з-поза кущів шовковиці і терну, проглядав кістяк осінньої альтанки, обплетеної диким виноградом; червоне листя безладно спливало решіткою, переплітаючись із зів’ялим уже плющем…

На клумбах осінні квіти: перисті айстри й хризантеми. На стежки, зарослі травою і бур’янами, тихо спадало зжовкле листя каштанів, сумно дощили цеглясті листки кленів. Під колоною з мармуру спливали кров’ю жоржини, мінилися веселковими барвами великі скляні кулі… Там, в оточенні кущів, на кам’яній лавці, вкритій килимком, сиділи два чижі, наспівуючи пісеньку відльоту. У глибині алеї під вечірнім сонцем снувалося-прялося срібне павутиння…

Я обома руками штовхнув двері, що були ледь причинені, і крученими сходами піднявся на горішній поверх. Але не зауважив жодних ознак життя.

Палац виглядав, як вимерлий, ніхто не вийшов назустріч, ніде ані сліду челяді чи господарів. Величезні електричні лампи осяювали яскравим, сліпучо-яскравим світлом порожню залу і внутрішні галереї…

У передпокої, привітно розчиненому для гостини, прикро вразив мене вигляд порожніх вішалок, їхні металеві гладкі кульки мерехтіли холодним блиском відшліфованої міді. Я скинув пальто. Крізь розчахнуте велике вікно у цю хвилю долинув дзенькіт міського годинника: відбивало шосту…

Я постукав у двері кімнати навпроти. Ніякої відповіді. Мене охопило хвилювання. Що робити? Зайти без дозволу? Може, спить утомлена подорожжю?

Але враз двері відчинилися, і на порозі з’явилась вона, жестом руки запрошуючи досередини. Був це чудовий покій, рафіновано стилізований під антик.

Вона мовчки сіла в глибоку нішу на різьблене ліжко. Я став навколішки на килимок біля її ніг і поклав голову їй на коліна. Обійняла мене рухом теплим і материнським, зануривши пальці в моє волосся, почала перегортати його пестливо. Ми дивилися одне одному у вічі без перерви, спраглі взаємного споглядання. Досі не прозвучало між нами жодного слова.

Аж ось нахилилась вона наді мною і поцілувала в уста. Кров ударила мені в голову тисячею молоточків, світ заколихався п’яним виром – я втратив панування над собою. Вхопив її раптово на руки і, не відчуваючи опору, кинув на ліжко в любовному забутті.

Коли біля шостої ранку я розплющив нарешті повіки і розглянувся довкола, Ядвіги поруч уже не було. Я швидко вдягнувся і, прочекавши даремно цілу годину, повернувся до себе. Відчуваю головокружіння, жар у жилах. Мабуть, у мене гарячка, бо уста пошерхли і дивна посуха в роті.

Йдучи, спотикаюся об різні предмети і заточуюся, як непритомний.

Наступного дня, повернувшись з редакції, я знайшов на письмовому столі листа від Ядвіги, в якому вона призначала мені найближчу зустріч у себе через тиждень, тобто знову в суботу ввечері. Термін видався мені занадто довгим: я вибрався до вілли «Під липами» вже у вівторок після обіду. Але фіртка була зачинена. Розгніваний, я обійшов садибу кілька разів, сподіваючись побачити її десь у парку на одній із алей. Але стежки були порожні – лише осінній вітер підхоплював пригорщі зів’ялого листя і безжально ганяв між довгими, сумними рядами дерев. І хоча вже зовсім стемніло, у вікнах я не побачив світла – будинок був глухий і сліпий, ніби у ньому ніхто не жив. Очевидно, господиня проводила вечори в одній із кімнат, що виходять на північ, тобто з боку найменш доступного для ока перехожих. Засмучений, я пішов геть…

Поновлювані у наступні дні спроби дали той самий результат. Я мусив підкоритися її затятості й почекати до суботи. Тільки дивувало мене безмежно, що цілий тиждень я ані разу не зустрів її в місті, в театрі чи у трамваї. Мабуть, її колишній спосіб життя зазнав принципових змін. Ядвіга Калєргіс, колись об’єкт щоденного подиву міських денді і донжуанів, королева балів, концертів і товариських розваг, жила тепер, як черниця.

Загалом, я був задоволений цим і гордий. Не маю порожніх амбіцій, як ті, що полюбляють дражнити публіку демонструванням власного щастя, не прагну хизуватися перед людьми. Навпаки – ця таємничість, ця скрадливість наших взаємин мала невимовну привабу.

Нарешті настав довгожданий день.

Цілий ранок я ходив, як причмелений. Колеги з редакції кепкували з мене, твердячи, що я, напевне, закохався.

– Цей Шамота геть збожеволів, – притишено висловився театральний критик. – За недовгий час зійшов на пси. Неможливо з ним розмовляти.

– Бери вище! Cherchez la femme! – пояснював старий, як світ, репортер. – Не інакше. Щоб мене шляк трафив.

Рівно о шостій крізь відхилені двері я зайшов до її спальні. Ядвіги ще не було. На столі парувало горнятко шоколаду, збоку на тарілці височіла піраміда з тістечок, іскрився зелений лікер.

Я сів обличчям до сусідньої кімнати і дістав сигарету з хризолітової скриньки. Тут погляд мій наштовхнувся на якийсь папірчик. Я впізнав