Читати книгу - "Тарас. Повернення"

Тараса і заспівала тихенько, до нього нахилившись: — Ата мекен жерім-айѳзіңді сағындым-ай Асқар белім-ай, шалқар кѳлім, дархан елім, елім-ай. Іштей тынып шерім-ай, сан жылдар сабылдым-ай Асқар белім-ай, шалқар кѳлім, дархан елім, елім-ай. Талдырыпѳзекті табылдың да Талайғы азаптан арылдың ба? Елім, елім-ай Елім, елім-ай Елім, елім-ай, ооооу Елім, айналайын елім, аңсап келем, шарашап келемін. Елім, аймалайды желің, сендеп келем, шѳлдеп келемін.[75]

Дівчина сама незчулася, як торкнулася тюбетейкою Тарасового вуха. А коли відчула мимовільну близькість — сахнулася, застригла очима на всі боки й, щось помітивши в степу незвичне, наказала Шевченкові:

— Давай слазь!

— Це для чого? — запитав, здивувавшись, він.

— Для того, што тут одні глаза і уха.

— Та який лихий нас тут бачить? — обурився Тарас, невдоволено зіскакуючи з коня.

— Лихий?.. Ми рядом з аулом! Я дєвушóк! С тобой увідят, замуж не візьмут! — різко відказала Катя, сплигнула з коня слідом за Шевченком і звеліла: — Давай! Іди вперьод!

Тарас пішов уперед, сам не знаючи куди.

— Під ноги дивись! — скрикнула адайка, ткнула праворуч і донизу пальцем. І Шевченко в кінці схилу побачив пролом, неначе якийсь велетень ступив ногою і вичавив у землі провалля, яке закінчувалося глибоким гротом. На його дні було видно двох вершників. Один був у лисячому малахаї, інший у шкіряному перев’язі на голові. Вони дивилися вгору, в проломину, й кликали Шевченка до себе. Тарас запитливо позирнув на адайку. Та не відвела погляду, твердо промовила:

— Ти ж казай, шо хочешь буть міні потрібен. Ето Іса і Досан[76] — наші батири. Ти ім потрібен і міні…

Шевченко роззирнувся, як слід вдивляючись у рівнинний простір із поодинокими валунами й кущами караґани, і лише тепер зауважив, що за кожним каменем довкруг пролому ховалися казахські повстанці. Адайка Катя питливим поглядом стежила за його рішенням. Він знизав плечима і заходився спускатися до грота.

Коли Тарас зійшов униз, батири зіскочили з коней і приклали в привітанні до серця руки:

— Салам Алейкум! Салам Вуалейкум!

— Вуалейкум Ассалам! — вклонився і собі Шевченко.

— Тарасшан, я Иса! — відрекомендувався Іса. Його палахкі очі сяяли, неначе світляки в тіні гроту.

Досан лиш скупо хитнув головою, відійшов на крок, зірвав листя глоду, під яким вони залишили своїх коней, і потер його поміж долонями, вдихаючи запах терпкого зела. Катя застигла, наче солдат, що ждав наказу командира.

— Тарас-ага! Мы слышали о тебе, как о справедливом человеке. Ты известный акын[77]! — звернувся Іса російською, практично без акценту. — Скажи, ты мог бы помочь всем казахам и нарисовать нам карту русских укреплений с точными расстояниями и размерами крепостей?

Відповів Шевченко не відразу. Як політичний засланець він присяги служити вірою і правдою «царю-батюшкє і Російському отєчєству» не складав. Та й Іса і Досан видалися йому симпатичними парубками й навіть чимось скидалися на гайдамаків. Особливо Досан, що мовчав і жував гілочку глоду. Він геть-чисто нагадував його діда Івана, і ніс такий же, гачком, і смага на лиці, наче й ночував під сонцем, хіба що вузькоокий. А таємничий і скритний такий, що ще трохи — і заговорить до Тараса тарабарщиною[78], як його діди.

— Та можу, — погодився Шевченко українською, — тільки точність відстаней не гарантую.

Нічого до пуття не второпавши, батири перезирнулися. Досан витягнув гілочку глоду й пирснув. За ним Іса. І вони,