Читати книгу - "Меч Арея"

— А нумо ж!

І вони обнялися. Косак був міцний, наче дубовий пнисько. Він сказав:

— І не питаєш, чого ради смо прийшли?

— І не питаю, — відповів Богдан й одвернувся, мовби на тому балачка й мала кінчитись. У хаті запала тиша, Ждан із Шумилом не наважувались порушити її й собі повідверталися до вікон, але нарешті велій болярин, і голови не повертаючи, сказав:

— Тоді сідлай коня.

Київський князь переступив з ноги на ногу й відповів:

— По перших півнях.

— Що ради — по перших? — здивувався Ждан.

— Так...

— А так — то й так, — сказав Шумило. — Сіно скосив єси, княже?

Богдан усміхнувся:

— За оборою стоги мої стоять.

— То збудиш, коли надумаєшся. Присли нам по шмату хліба та по різеню сала. — Й кинув Жданові: — Годишся, болярине?

— Годжусь.

Вони вийшли з хати надвір і подалися за обору. Коней уже завели до стайні. Богдан же сів коло відчиненого віконечка й сидів так, аж доки над городом пролунали задерикуваті голоси київських півнів. Тоді пішов до стайні й заходився сам сідлати й свого, й Жданового та Шумилового коней.

Нарочиті від Витичева вже не спали.

— Чув єсмь тебе, — сказав Шумило, й у темряві було знати, що хитро всміхається. — Але хтів єсмь, аби мені хоч раз на життю Великий князь коня зазброїв.

Богдан пропустив його слова повз вуха, й усі троє посідали на коней.

До столиці вони прибули, як сонце піднялося за Дніпром на дві п'яді, й Ждан із Шумилом зрозуміли, чому він учора наполіг рушити з першими півнями. Старці, й можі, й усі, хто прибув на віче, вже повставали й невеликими купками юрмилися на току за городом, і коли троє комонників, позсідавши додолу, повели коней у руках, погляди натовпу звернулися до них. Так нарадив Шумило — позлазити з коней.

— Се велить покон, княже. Я-м уже не раз видів, як давали Великому князеві меч.

Коли до перших старців лишалося кроків із двадцять, Богдан став і торкнувся вільною рукою землі.

— Ходь ближчій, — махнув до нього маленький старчик у довгій непідперезаній сорочці.

— То є Пошогод, — шепнув Богданові Ждан. — Наш старійший старець.

Київський князь підійшов і поцілував старця в руку. Й коли випростався, побачив з-перед себе свого двоюрідного діда. Рогволод стояв теж у самій сорочці, довгій, як і в Пошогода, лише підперезаній широким червленим опоясом, з-за якого виглядало яблуко меча. Богданові пригадалася їхня остання зустріч отут, у сьому стольному городі, й люта сутичка, й нестямний старечий хрипіт, і він густо зашарівся.

— Речи вже, — промовив до Рогволода старець Пошогод і потрутив його трохи вперед. Великий князь аж сіпнувся:

— Зараз.

Але стояв, і дивився на браточадового сина, й мовчав. Після вчорашнього сходу в душі його зажевріла нова надія, він сподівався на гірше, вийшло ж не зовсім так, як побоювавсь, і тепер Рогволод подивився праворуч, де стояв його єдиний недолугий син. Єутихій од напруження й цікавості роззявив рота, й у продухвину, де не було жодного зуба, висилився кінчик язика. Й се, й невеликий бронзовий хрестик, який випав з-за пазухи п'ятдесятирічного княжича, викликали в Рогволода погнусу до власного сина, й він сказав:

— Нарікаю тебе в себе місто.

Сказав, не дивлячись на Богдана. Суворий старець Пошогод помітив се й, узявши обох за руки, повернув їх обличчям до народу:

— Речи ще.

— Нарікаю тебе в себе місто.

— Й утретє речи!

— Нарікаю тебе в себе містої — вже сердито мовив Рогволод.

— А тепер клянися.

Великий князь люто зиркнув на впертого старця, рвучко витяг меча й поцілував його біля вруччя.

— Й на землі клянися, — врочистим голосом проказав старець.

Рогволод завпирався:

— Єсмь Великий князь, і на мечі клялися мій брат і мій отець Велімир!

— Забув єси, — не підвищуючи голосу, мовив Пошогод. — Землі ще ніхто не переступав. То є наша мати. Клянися.

Рогволод спересердя буркнув, але таки нахилився, взяв з-під ніг, біля самих поробошень, малесеньку грудочку землі й поклав собі в рот. І доки жував землю й доки ковтав її, сіпаючи гострим борлаком на шиї, злий вогник в очах його блякнув і блякнув; Рогволод помітно згорблювався й нижчав, і те всі бачили й удоволено зашепталися, бо князь перед усіма клявся найстрашнішою клятвою, переступити яку ще ніхто не наважувавсь. І коли нарешті проковтнув клейку чорну кашу, натовпом розляглося полегшене зітхання. Великий князь і собі відітхнув, неначе та грудочка зняла з нього всю напругу, й пекучі думки, й вагання.

— Тепер ти, — звернувся Пошогод до Богдана Гатила. — Речи: «Покладу голову за Руську україну, й за Сіврську, й за Деревську, й за Луганську».

Богдан сказав:

— Покладу!

— Й за Руську україну, — нагадав Пошогод.

— І за Руську україну, — повторив київський князь.

— І за Сіврську.

— Й за Сіврську.

— Й за Деревську.

— Й за Деревську, й за Луганську, — мовив Богдан.

— Речи: «Й хай скарає мене Бог, і Перун своїми стрілами пронозить, і хай Морана ввірве мені життє, коли переступлю клятву сю». Речи.

— Нехай покарає мене Бог Соварог, і Перун молоннями своїми пронозить, і Морана втне мені життє, якщо переступлю сю клятву.

— «Й мене, й чада мої». Речи.

— Й мене, й чада мої, — проказав низьким гучним голосом київський князь, і по всьому тілі йому виступив мороз. Перед очима постало чорняве й синьооке личечко меншого сина, не обох синів, а чомусь тільки меншого, Юрка, й князь навіть не задумався про потаємну причину сього.

— Тепер на мечі клянися.

Богдан поклявся на мечі, так само, як те зробив незадовго перед тим Рогволод. А тоді, перш ніж старійший старець городу стольного Пошогод устиг нагадати йому, він узяв з долу грудочку сухої землі, висмикнув з неї ниточку цупкого корінця, що заплутавсь у грудочці, й поклав у рот.

— Їж, — сказав старець, коли Богдан уже жував, жував і думав про те, що від сьогодні його життя пішло зовсім іншою стегою, й зовсім іншим буде й світ, і люди, й думки його та подуми, й він сам, хоч усе ніби лишатиметься таким,