Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"

Артур підхопився, порозсмикував усі «змійки» на своїй куртці, зірвав її з себе і щосили жбурнув під ноги, здійнявши хмару білого пилу. Він щось кричав, корчачи гримаси і розмахуючи руками, а потім заклав руки за спину і, пританцьовуючи, виробляючи ногами хитромудрі па, вистрибом рушив униз по спуску. Він більше не дивився на Редріка, він забув про Редріка, він забув про все — він ішов виконувати свої бажання, маленькі потаємні бажання юного коле-джера, хлопчиська, котрий ніколи у житті не бачив ніяких грошей, крім так званих кишенькових, молокососа, котрого нещадно лупцювали, якщо після повернення додому від нього бодай трошечки пахло спиртним, котрого виховували як відомого адвоката, а в перспективі — міністра, а в найдальшій перспективі — самі розумієте, президента... Редрік, примруживши від сліпучого світла запалені очі, мовчки дивився йому вслід. Він був холодний і спокійний, він знав, що зараз станеться, і він знав, що не буде дивитися на це, але поки що дивитися було можна, і він дивився, нічого особливого не відчуваючи, хіба що десь глибоко-глибоко всередині заворушився раптом тривожно якийсь хробачок і закрутив колючою голівкою.

А хлопчина все спускався, пританцьовуючи, по крутому спуску, вибиваючи неймовірну чечітку, і біла пилюка здіймалася у нього з-під каблуків, і він щось кричав на весь голос, дуже дзвінко, і дуже весело, і дуже врочисто — як пісню чи як закляття, — і Редрік подумав, що вперше за весь час існування кар’єру по цій дорозі спускалися так — ніби на свято. І спочатку він не слухав, що там викрикує балакуча відмичка, а потім ніби щось увімкнулося в ньому, і він почув:

— Щастя всім!.. Задарма!.. Скільки завгодно щастя!.. Усі збирайтеся сюди!.. Вистачить усім!.. Ніхто не піде обділений!.. Задарма!.. Щастя! Задарма!..

А потім він раптом замовк, неначе величезна рука з розмаху увігнала йому кляп у рот. І Редрік побачив, як прозора порожнеча, зачаєна у затінку ковша екскаватора, схопила його, висмикнула у повітря і повільно, з натугою скрутила, наче хазяйки скручують білизну, віджимаючи воду. Редрік устиг помітити, як один із пропилених черевиків зірвався з тремтячої ноги і шугонув високо над кар’єром. Тоді він відвернувся і сів. Жодної думки не було у нього в голові, і він якось перестав відчувати себе. Навколо стояла тиша, й особливо тихо було за спиною, там, на дорозі. Тоді він згадав про флягу — без звичної радості, просто як про ліки, які прийшов час прийняти. Він відгвинтив кришечку і почав пити маленькими скупими ковтками, і вперше у житті йому захотілося, щоб у флязі було не спиртне, а просто холодна вода.

Пройшов якийсь час, і в голові почали з’являтися більш-менш зв’язні думки. Ну от і все, думав він знехотя. Дорога відкрита. Вже зараз можна було б іти, але краще, звичайно, почекати ще трохи. «М’ясорубки» бувають із фокусами. Та й подумати треба. Справа незвична — думати, от у чому біда. Що таке «думати»? Думати — це означає схитрувати, наколоти, заліпити горбатого, навішати лапшу на вуха, але ж тут усе це не годиться...

Ну добре. Мавпочка, батько... Розплатитися за все, душу з гадів вийняти, нехай лайна пожеруть, як я жер... Не те, не те це, Рудий... Тобто те, звичайно, але що все це означає? Чого мені треба? Це ж лайка, а не думки. Він похолов від якогось страшного передчуття і, відразу переступивши через безліч різних роздумів, які ще чекали його, люто наказав собі: ти от що, руда потолоч, ти звідси не підеш, поки не додумаєшся до діла, здохнеш біля цієї кульки, зісмажишся, згниєш, падло, але не підеш нікуди...

Господи, та де ж слова, думки мої де? Він із розмаху вдарив себе напіврозкритим кулаком по обличчю. Адже за все життя жодної думки в мене не було! Стривай, Кирило щось казав таке... Кирило! Він гарячково бабрався у спогадах, зринали якісь слова, знайомі та напівзнайомі, але все це було не те, тому що не слова залишилися від Кирила — залишилися якісь нечіткі картини, дуже добрі, але ж цілком неправдоподібні...

Підлість, підлість... І тут вони мене взули, без язика залишили, гади... Шпана. Як був шпаною, так шпаною і зістарився... От цього не повинно бути! Ти, чуєш? Щоби на майбутнє це раз і назавжди було заборонено! Людина народжена, щоби мислити (ось він, Кирило, нарешті!..). Тільки ж я в це не вірю. І раніше не вірив, і зараз не вірю, і для чого людина народжена — не знаю. Народилася — от і народжена. Годуються, хто до чого вдатний. Нехай ми всі будемо здорові, а вони нехай усі повиздихують. Хто це — ми? Хто — вони? Нічого ж не зрозуміти. Мені добре — Барбриджу зле, Барбриджу добре — Очкарику зле, Хрипатому добре — всім зле, і самому Хрипатому зле, тільки він, дурень, гадає, нібито зуміє якось вчасно бодягу загнати... Господи, це ж каша, каша! Я все своє життя з капітаном Квотербладом воюю, а він усе життя з Хрипатим воював і від мене, йолопа, тільки одного лише хотів — щоби я сталкерство покинув. Але як мені було сталкерство покинути, коли сім’ю годувати треба? Працювати йти? А не хочу я на вас працювати, нудить мене від вашої роботи, можете ви це зрозуміти? Якщо людина працює, вона завжди на когось працює, раб вона — і більше нічого, а я завжди хотів сам, сам хотів бути, щоби на всіх попльовувати, на сірість їхню і нудьгу...

Він допив рештки коньяку і щосили гахнув порожньою флягою об землю. Фляга підскочила, блиснувши на сонці, і покотилася кудись — він відразу ж забув про неї. Тепер він сидів, затуливши очі руками, і намагався вже не зрозуміти, не придумати, а хоча би побачити що-небудь, як воно має бути, але він знову бачив тільки рила, рила, рила... зелененькі, пляшки, купи ганчір’я, які колись були людьми, стовпчики цифр... Він знав, що все це треба знищити, і він прагнув це знищити, але він здогадувався, що якщо все знищити, то не залишиться нічого — тільки рівна гола земля. Від безсилля та відчаю йому знову захотілося притулитися спиною і відкинути голову — він піднявся, машинально обтріпав штани від пилюки і почав спускатися в кар’єр.

Пекло сонце, перед очима плавали червоні плями, тремтіло повітря на дні кар’єру, і в цьому тремтінні здавалося, ніби куля