Читати книгу - "Шлях Абая"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ці самі погрозливі слова він повторив в інших іргизбаївських аулах і тільки вночі поскакав до Ак-Томара.
З того й почалось. У кожному аулі біднота — батраки й пастухи — не знаходила собі місця. Отеп не жартує. Звичайно, завтра він виконає те, що обіцяв. Не зглянеться на сльози, відбере останнє. Хіба він пожаліє тепер, якщо не жалів минулого року?
І надвечір, коли денний клопіт з худобою закінчився, розгублені, пригнічені люди потягнулися до білих юрт хазяїв, чвалаючи в присмерку сумними тінями.
В аулі Ісхака першим зайшов до байської юрти старий Жумир, пастух верблюдячого стада. На голові в нього зношена, майже зотліла бараняча шапка, на ногах старі повстяні панчохи. Драний чапан, підперезаний прокоптілою мотузкою, втратив будь-який колір і нагадував ганчір’я, що рік пролежало на якійсь залишеній стоянці. В цьому дранті старий виглядав так, неначе зірвався з шибениці.
Гостей у юрті не було. В ній сидів тільки сам Ісхак, спираючись спиною об високе ліжко, і біля нього, обіпершись на купу подушок, напівлежала випещена, гордовита Маніке.
Старий звернувся до господарки, з надією піднявши на неї маленькі, червоні від постійного перебування на вітрі очі.
— Нема чим мені віддати покибитковий збір і недоїмки,— заговорив він.— Ви знаєте мої нестатки. Крім однісінької кобилчини, нічого немає… А кажуть, ще один тягар навалився: «чорний збір» вимагають.
— Ну, а ми при чому? — буркнув Ісхак.
Маніке, не повертаючи голови, невдоволено стиснула губи:
— Волостю управляємо не ми. І не ми збираємо податки. Чого ж ти хочеш від нас? Не тривож людей даремно.
Але в душі Жумира ще жевріла надія:
— Думав, згадають працю старого, виручать з біди.
— Яка ж праця? — холодно сказала Маніке.— За віщо тебе виручати?
— Як то яка?! Я ж увесь час працюю на вас! Навіть отой бідолашний, кого ти прозвала Борбасаром, і той пасе ваших ягнят! — сказав старий, підштовхуючи наперед худого хлопчика з великим носом і до крові порепаними босими ногами.
— Хіба я мало даю за твою працю?
— Що ж даєш, люба? Хоч раз брали ми плату?
— А в кого ти харчуєшся і зиму, й літо? Хіба це нічого не коштує?
— Харчуєшся!.. Хіба це харч? Об’їдки, покидьки, помиї! Цього і собакам не шкода.
— Е-е, та в тебе ще й вредний язик, дохлий дідугане! Якщо так, то знай, що добрий собака кращий за лінивого пастуха! Зрозумів?
— Ой байбише, бач, як ти колеш очі біднякові! Недарма, значить, ти у моїх хлоп’ят відняла людські імена! Для тебе всі собаки!
І старий, тремтячи від гніву, вийшов з юрти, ведучи за собою хлопця.
У Жумира — двоє синів. Старший — той, що прийшов з ним, другий — ще малий. Їх звали Такежан і Ісхак. Коли старий з’явився в цьому аулі і про це довідалась Маніке, вона обурилася. У казахів імена повторюються рідко, а в цього голодранця, як навмисно, дітей зовуть так само, як синів самого Кунанбая! «Як сміють носити вони імена наших мурз? Схоже на те, коли паршивий пес носить прізвисько Борбасар![25] —лютувала вона і тут же заявила: — А втім, вірно: нехай відтепер старший називається Борбасар, а менший — Корер[26], як кличуть наших собак… Найбільш підхожі для них імена!»
І самовладна байбіше примусила всіх називати дітей старого не на їх імення, а собачими прізвиськами. Про це нагадав тепер з гіркою образою Жумир, виводячи сина від злобливої господині.
Цього вечора і в аулі Такежана теж було горе. Біля продертої ветхої юрти стара Ійс, обливаючись слізьми, доїла свою одним-однісіньку сіру корівчину. В юрті чекали молока маленькі онуки Асан і Усен. Одному шість років, другому — чотири. Це діти померлого Іси, єдиного сина старої; мати їхня теж недавно померла. У Ійс голова йде обертом: що ж тепер робити? Вимагають недоїмки, а в неї тільки й худобини, що оця одна сіра корівчина. Невже востаннє вона доїть її? «Чим же завтра я нагодую сиріток? Що я їм дам?» — схлипуючи, думала вона.
І, поклавши хлоп’ят, Ійс попленталася до Такежана.
У Великій юрті вона застала Азимбая й Каражан. Сам Такежан, як бій першого аулу, теж поїхав на виклик начальства до Ак-Томара.
До появи Ійс тут побували вже двоє інших бідняків. Вони так і пішли, не добившись милості від Азимбая. Один з них був нічний сторож Канбак. На його прохання допомогти Азимбай відповів йому звинуваченням: цього літа Канбак заснув, і вовк загриз двох ягнят. А коли почали розбиратися, сторож ще й нагрубив. Азимбай нагадав, що він вже тоді попередив Канбака: «От прийдуть по недоїмки, ти запам’ятаєш цей день! Завиєш!»
Знущання молодого господаря вивело з себе Канбака. Він відповів, що от уже третій рік не одержує будь-якої плати — його втішають тільки тим, що сплачують за нього недоїмки. А тепер і в цьому відмовляють! Азимбай круто його вилаяв і. погрожуючи канчуком, вигнав з юрти.
Другим прохачем був Токсан. Багато років доїть він такежанівських кобилиць. Йому вже тридцять п’ять років, а він усе ніяк не може сплатити за свою наречену вартість п’яти верблюдів. Так і живе бурлакою, без сім’ї, без притулку, прип’ятий до байської юрти. Азимбай все обіцяє йому сплатити за наречену, батьки якої теж живуть у наймах у такежанівському аулі, сторожачи зимовище. Азимбай підмовляє їх не віддавати поки що Токсанові своєї дочки, обіцяючи стягти з нього справжній калим. А самому Токсану він все не платить за службу, тримаючи його, таким чином, на припоні в своєму аулі. Річ у тому, що Азимбай довідався про намір Токрана відкочувати після одруження в інший аул, а позбутися такого старанного і доброго робітника не хочеться. І сьогодні він теж нічим не допоміг Токсану, відповівши йому тільки знущаннями.
Третьою прийшла зараз Ійс. У сльозах вона звернулася до Каражан, нагадала, що зиму й літо вона сукала аркани, вірьовки, поводи, недоуздки, чомбури для всього аулу. Сльози старої начебто зворушили Каражан. Вона звернулася до сина:
— Хіба її юрту не викреслили із списку податків?
Таке м’якосердя матері роздратувало Азимбая, і він різко відповів:
— А хіба я розпоряджаюся списками? Навіщо ти питаєш?
Стара Ійс заблагала: у неї одна тільки годувальниця двох сиріт — корівчина, відберуть її — зовсім озлидніє. Але сльози її не зворушили Азимбая. Навпаки, за його розрахунками, стару треба було міцніше приторочити до їхнього аулу. Нехай вона так залежить від юрти Такежана,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях Абая», після закриття браузера.