Читати книгу - "Роман про добру людину"

class="p1">Тільки віддалі до Мірошниченка, попри її незначущість, Дмитрикові не судилося подолати, бо, зауваживши, як Мірошниченко орудує пальцями (що означало: з лівого вокзального барачка, згодом зрівняного з землею, біля якого в останній Дмитриковій операції Кирило Кузя побачив кінець світу, наближається залізничник, особа, зайва в їхній операції), Дмитрик одразу зорієнтувався, властиво, не зорієнтувався, а його пронизало в саме серце (як це з ним завжди траплялося за критичних обставин, коли мозок випорожнювався, і на його місце вмикалися короткі пожежні сигналізатори, які гнали Дмитрика в рятівному напрямку, перш ніж він встигав прикинути, чи це доцільно, — згодом досвід підтверджував: навіть дуже доцільно!): треба йти не до Мірошниченка, що сприйняв Дмитриків поворот, як наказ не бентежитися нічиєю появою і не залишати варти, — головне — його пересторогу Дмитрик узяв до відома й не перейнявся нею, отже покищо все гаразд (заки Мірошниченко звітував на мигах, Дмитрик, не видовжуючи шиї, закарбував: залізничник віддалився, і з того напрямку загрози нема, зрештою, на випадок його появи Дмитрикові кишені містили щедрий запас американських цигарок, випробуваний засіб на заспокоєння), — а, перелізши попід вагонами, бігти назад до Ґудзика.

Самозрозуміле, перестрибуючи через шпали, Дмитрик не припускав, що Ґудзикові, на розважність якого він найбільше покладався, уникаючи доручати Йосипа охоронцям з надто важкою рукою, урветься терпець і він ударить Йосипа, аби заткнути йому пельку й негайно змусити підняти скриньку з шинкою, яку той, ледве Дмитрик віддалився, кинув на землю, заявивши, мовляв, він не віслюк, щоб увереджуватися на цій безглуздій каторжній роботі, і радить решті не занапащувати здоров'я, а рятувати шкіру, бо їх зараз однак накриють. Він пропонував свою допомогу, але не на пропащу справу (невже вони гадають, ніби ця просто по-дитячому підготована операція вдасться, і жодна душа не помітить серед бур'янів у рівчаку, — хоч і який глибокий він був би, — обабіч усієї дороги до табору бляшанок із шинкою, поки вони їх попереносять далі до схованки? Покладатися, що в струмок на дні рівчака ніхто не полізе і бляшанки укриються під водою, хоч її там ледве по кісточки, явний безум. Подібна убога ідея тільки Дмитрикові й могла спасти на думку!), а щоб своєчасно (він, Йосип, ще не втратив сумління, як інші) відкрити їм очі на прірву, куди їх Дмитрик штовхає. Зрештою, хіба вони самі не тямлять? Таж єдина твереза розв'язка в теперішній халепі — це добровільно, поки Дмитрик десь шалається, покликати поліцію, тоді їх усіх, крім Дмитрика, помилують, і ще й, як ініціяторів викриття, нагородять! А як Дмитрика упечуть за ґрати, це кожному вийде лише на користь, бо Дмитрик справжній винуватець, не людина, а дрантя, ганьба порядного суспільства, і по ньому давно шибениця тужить.

Звичайно, коли людина щось рішуче та ще й з піднесенням виголошує, мало кому кортить сумніватися, чи промовець дійсно викладає свій погляд, чи йому слова (саме наслідком рішучости й піднесення) трохи забігають наперед і тягнуть туди, де він не сподівався опинитися. Може, й Йосип первісне не передбачав так гостро висловитися, а тим більше підбивати хлопців на пошуки ласки в поліції, сама згадка про яку одразу псувала найрожевіший настрій, як це Йосип не раз мав нагоду пересвідчитися, а просто язик йому своєчасно не зупинився, а що Дмитрикова поведінка ніколи не знаходила його схвалення (чи ж випадало схвалювати те, що він, Йосип, далеко ліпше, а, головне, зовсім інакше зробив би? Дмитрика від народження, — напевно його сам дідько визаглемедзковував, — скраяли не так, як Йосип уявляв людину, а уявлення Йосипа живилося переконанням: людина, не подібна до нього, нічого не варта і явно помилково числиться людиною. Крім того, Дмитрикові дії постійно викликали в Йосипа то страх, то роздратування, майже тотожне з відвагою, штовхаючи його на дедалі ризикованіші винаходи, бо Йосипові здавалося, ніби Дмитрик з ворожости, успадкованої ще від сутички Каїна з Авелем, мстиво вичікує нагоди, як зігнати його на слизьке, познущатися, принизити або й знищити, — хіба не знайшли за табором у вирві з водою Івася Кальченка? — а це ніяк не збільшувало прихильности до Дмитрика, байдуже, наскільки той терпляче ставився до Йосипа, вже хоча б тому, що в Дмитриковій стриманості — і звідки він раптом набрався тієї стриманости? — Йосипові ввижалася не поблажливість чи нерішучість, а рафінований і злісний підступ, якому Йосип усіляко запобігав), то це й вилилося в говорення, що обпалило Ґудзикові шлунок приском.

Одначе, якби це говорення пролунало на горищі, а не біля ще тільки наполовину вивантаженого вагона, де за кожною найменшою затримкою чигало викриття й покарання, Ґудзик плюнув би й обмежився б хіба одним, другим словом, ще раз здивувавшися, чому Дмитрик не позбудеться придурка тітки Теклі, однак, пам'ятаючи Дмитрикову пригадку заопікуватися Йосипом, Ґудзик надто сумлінно перейнявся покладеним на нього обов'язком (щоправда, цьому значною мірою сприяла й деяка напруженість, неминуча в діяльності за подібних обставин, а особливо ж погнуті бляшанки з дорогоцінною шинкою, що вивалилися з ящика і їх Йосип зневажливо копав ногою, кожним таким ударом заганяючи носаки Ґудзикові під саме серце), — та й хіба хтось інший на його місці не перейнявся б? — і заки збагнув, що він чинить, тицьнув кулаком Йосипа в груди, не подумавши: адже Йосип далеко сильніший і, озброєний бляшанкою, зломить йому кілька ребер, а тоді, замість отямитися, вхопить нову й замахнеться, щоб провалити Ґудзикові голову, перш ніж поворухнуться Берізко, Ростик і Кузя, які прочумалися, лише коли Дмитрик збив Йосипа з ніг, аж той заюшився і, посмирнівши, глянув риб'ячим поглядом на Дмитрика, що вже наказував Ростикові чимдуж бігти до Гаркуші й потайки просити негайної допомоги (Дмитрик знав: Гаркуша лаятиметься, обзиватиме їх бандюгами й кретинами, погрожуватиме поліцією, але не відмовить — якби Гаркуша колись відмовився допомогти, напевне світ завалився б, — і триматиме язик за зубами, як це не раз бувало, — де ж би він занапастив людину? — бож його, видно, сам Бог від народження приділив до тих, що рятують, а не топлять ближнього, обдарувавши відвагою; чинити добро — треба великої мужности; страх і доброта — непоєднальні, — у цьому Дмитрик переконався на власному досвіді: серед боягузів він не подибував ні доброї, ні порядної людини, а тільки мерзенне нишкове падло. Може, й справді страх, заволодівши чоловіком, перетворює серце, а цим самим і всі помисли й дії, на купу гною?), а Берізкові доручав, показавши, як це робиться — наука Перкаленка й криївки не пішла на вітер — узяти Ґудзика під пахви, нехай виглядає, ніби хлопець набрався, заки перетнуть дорогу, — сили в Берізка