read-books.club » Пригодницькі книги » Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії 📚 - Українською

Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

224
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: Пригодницькі книги / Інше / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 46 47 48 ... 70
Перейти на сторінку:
скандалу, відбила від нас Кена.

Ми відкоркували пляшку і залізли в басейн. Над нами ряхтіли шафранові зорі, десь далеко у темряві на півночі тихо бриніли гори. В дрімотній безмовності було чути навіть те, як б’ється серце землі. А ми лежали в теплій воді басейну, потроху цмулили пекельне пійло і дивились на цитринові розсипи сузір’їв, які віддзеркалювались у зморшках гірської води, в самому серці Оахаки — найбіднішого і найчарівнішого мексиканського штату.

— That’s how the real life should be[100]… - тихо проказав Пітер.

Я двічі гикнув і ляснув долонею по воді. І більше ні звуку. У мене не знайшлось жодного аргументу для заперечення.

* * *

Коли я пробуркався, в моїх вухах дуділо так, наче в кімнаті під стелею шугала зграйка буйних джмелів, причому на надзвукових винищувачах. Вестибулярний апарат збунтувався і навідріз відмовився передавати у мозок вичерпну інформацію про моє розташування в просторі. А ще ломило ноги, трохи судомило живота і крутило в потилиці.

Я рвучко всівся на ліжку (голова ледь не лопнула від болю) і скрушно зітхнув. Той день і без гидотного похмілля мав бути сумним. Кен та Рейчел ближче до повечір’я готувались повертатися в Техас, а Марія з Пітером ще до обіду вирушали далі по Мексиці. Пізно ввечері нічним автобусом я сам від’їжджав до Сан-Крістобаля.

Борсаючись як неоковирний ведмідь після зимової сплячки, я сяк-так спромігся одягтись і піднявся нагору. Виявилось, що вночі у сусідню кімнату підселили двох симпатичних британок. Коли, крекчучи та кахкаючи, зі скуйовдженою шевелюрою, одутлим писком та запухлими очиськами я вивалився в коридор, дівчата аж відсахнулися від мене, а потім ледь чутно і перелякано привітались. Я розсудив, що зараз, певне, перебуваю не в найкращому стані для знайомств, тому лише кивнув їм, проскрипівши «hello», наче стара шарманка, і вибрався до сонця.

Так вийшло, що я прокинувся першим, і ще довго сидів самотою в ресторанчику і чекав, поки хтось складе мені компанію за сніданком. Я коротав час, переглядаючи учорашні фото на своїй камері…

Хвилин за двадцять в їдальню спустились обидві парочки. Ми сонно привітались.

— Кене, — кажу я, — якого дідька ти поробив такі фото?

Кен з неприхованим подивом зиркнув на мене з протилежного боку стола.

— Які такі фото?

— Ну ті… з дівками вчора… вони ж страшні!

Тут Кен ще ширше очиці вилупив:

— Хто страшний?

— Дівки! Хто ж іще?!

— Йолопе, ти ж сам просив!

Тепер настала моя черга корчити здивовану міну.

— Що?!! Я просив? Я не просив!

— Просив!

— Що, точно?… — обережно перепитав я.

Кен, Пітер та Рейчел одночасно закивали головами. Я примовк і уткнув носа в тарілку. Спливло кілька хвилин.

— От, чорт… — я мляво жував тортильї з яєчнею й помідорами, силкуючись воскресити у пам’яті ті з учорашніх подій, котрі не втрапили на камеру. — А тепер давайте по-порядку, — кажу. — Як в дідька сталося, що ми надибали той фестиваль?

Кен ледь не вдавився помідором, навіть Піт зачудовано хмикнув, а потому обидві парочки проштрикнули мене осудливими поглядами.

— Ясно… — тихо мугикнув я і вирішив за краще сконцентрувати свою увагу на таці з тортильями, які парували перед моїм носом.

Після сніданку до нас підсів Чей-молодший.

— Сьогодні, якщо бажаєте, я можу звозити вас на екскурсію до мого друга. У нього завод, де… де виготовляють… — тут Чей прискіпливо подивився на мене і обережно доказав: — Мескаль.

Я застогнав і з’їхав униз на стільці, а Кен зареготав як ненормальний.

* * *

Я таки поїхав на ту чортову екскурсію, щоправда, без Марії, Пітера, Рейчел та Кена. Зате з двома британками.

Перед тим я провів голландців до автостанції, звідки вони продовжили свої мандри Мексикою, тримаючи курс на далеку Мериду, — адміністративний центр найбільшого мексиканського штату Юкатан, а техасці лишилися в хостелі — пакувати пожитки перед відльотом до Мехіко, де пересідали на літак у Даллас. Така вже доля всіх «бекпекерів»: ти приїжджаєш у місто, заводиш нових друзів, прекрасно проводиш час, але на третій чи четвертий день заново вкладаєш свій наплічник і подаєшся геть — перебираєшся в інше місце, де все починається спочатку.

Тож ні голландці, ні техасці не могли супроводжувати мене в черговому хрестовому поході до землі мескалевої. Жаль, вони стільки всього проґавили. На мескалевому заводі мені детально розжували технологію виготовлення мескалю, розказали про історію розвитку мескалевої індустрії, а також дали добрячу порцію дармового пійла усіх смаків і відтінків. (От знову! Ну не можна ж так!)

Я гарненько нализався, після чого хазяїв син люб’язно відвіз мене на вокзал і проконтролював, щоб я завантажився у потрібний мені автобус до Сан-Крістобаля, а не до Туксли чи Санто-Домінго-Теуантепека. Я зумисне взяв квитки на нічний автобус, щоб таким чином зекономити гроші за одну ночівлю і не марнувати цілий день на дорогу, яка займала аж дванадцять годин.

Прочунявся я в темному омнібусі посеред безпросвітної ночі, геть розкучманий і розбитий після двох вечорів, протягом яких по саме горло накачувався мескалем. У горлянці дерло, з пащеки тхнуло перегаром, і тільки в животі заспокійливо булькало.

Я заліз у гаманець і порахував свої валютні запаси. За чотири дні у Оахаці, за проживання, харчування, питво та екскурсії — за все абсолютно, я заплатив лише 1600 песо! Це менше ніж 25 євро на день! За найкращий хостел, найкращу їжу і за… справжніх друзів. А в Європі за такі гроші вас навіть не пустять переночувати в десятимісній «dormitory».

Я піднявся над сидінням, повернувся в той бік, де за моїми розрахунками мала бути Оахака, і тихо проказав:

— I’ll be back…

XI. Таїна Паленке

…Ще будучи у Мехіко, ми з Томом О’Коннелом багато годин провели, бесідуючи про Паленке. Точніше, Том говорив, а я переважно слухав. Старий змальовував загублене місто настільки виразно, що скоро мені почало ввижатися, ніби я вже побував там і бачив усе на власні очі.

— Побачиш, це місце тобі запам’ятається, — любив повторювати Том. — Люди кажуть, від нього струменить особлива енергія.

Раз за разом Том оповідав, що серед руїн часто можна надибати людей, які лежать на траві, заплющивши очі й розкинувши руки врізнобіч, — набираються сили від тої енергії. Одного разу Том навіть натрапив на якусь таємничу секту в одному з древніх напівзруйнованих храмів Паленке. За словами австралійця, їх було чоловік з тридцять, усі в фіолетових одежинах. Вони стояли посеред руїн і справляли свої таємничі обряди. Серед тих людей не було жодного білого, самі нащадки майя.

Том, якому було далеко за п’ятдесят, який

1 ... 46 47 48 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"