Читати книгу - "Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

через брак провізії, бо в мене в садибі не було майже нічого, крім кількох яєчних коржів та води. Я знав також, що мої кози, яких я доїв звичайно щовечора, досі не доєні і що бідні тварини дуже терплять від цього. Дійсно, деякі з них захворіли і майже втратили молоко. Отже, підбадьорюючи себе думкою, що це був відбиток моєї власної ноги і що я справді тремтів перед власною тінню, я знову почав ходити на дачу доїти кіз. Але треба було бачити, як несміливо я йшов, з яким страхом я оглядався назад, як сторожко я держався, щохвилини бувши ладен кинути кошик і тікати, рятуючи своє життя! Кожен подумав би, Що мене переслідують муки совісті і що я пережив тільки що жахливий страх, як воно справді й було.

Але, походивши два чи три дні і нічого не побачивши, я посмілішав і почав думати, що все це справді були мої вигадки. А щоб остаточно переконати себе в цьому, я знову пішов на берег глянути на слід, приміряти його до своєї ноги і подивитись, чи це дійсно мій слід. Проте коли я прийшов туди, то, по-перше, для мене стало очевидним, що, висівши тоді з свого човна я не міг опинитись на березі де-небудь поблизу того місця, а по-друге, коли я приміряв свою ногу до сліду, то виявилось, що моя нога значно менша. І знову мене охопив невимовний жах: я дрижав, немов у пропасниці, в голові зароїлися нові тривожні думки. Я пішов додому, переконаний, що якась людина або люди були тут, на березі, що острів був заселений і що на мене можуть кожної хвилини напасти зненацька. Л як захистити себе — я не знав.

О, яких безглуздих рішень доходить людина під впливом страху! Він відбирає в неї здатність користуватись тими засобами, які розум радить їй на допомогу. Перше, про що я подумав, — це поламати всі загороди, і кіз пустити в ліс, щоб дикуни не знайшли їх і не поверталися більше на острів по нову здобич. Я хотів перекопати обидві свої ниви, щоб вони не знайшли там ні зернятка і щоб для них не було на острові такої принади, і, нарешті, зруйнувати свою бесідку й намет, щоб ворог не міг побачити ніяких ознак житла і щоб це не заохотило його шукати людей на острові.

Так думав я першої ночі після повороту додому, під впливом свіжого страху, що опанував тоді мене і запаморочив мені голову. Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама небезпека, коли вона стоїть перед очима. І тягар страху для нас багато важчий, ніж зло, якого ми боїмось. Та найгірше було те, що я не мав того звичайного полегшення від молитви, якого сподівався. Я був схожий на Саула, засмученого не тільки тим, що філістимляни йдуть на нього, а й тим, що бог покинув його, Я не робив нічого, щоб заспокоїти свій розум, не волав до бога в своєму нещасті і не підкорився його провидінню, як робив це раніше, коли просив його оборонити й визволити мене. А так я легше зніс би цю несподіванку і, мабуть, поводився б з більшою рішучістю.

Тривожні думки не давали мені спати всю ніч, і заснув я тільки вранці. Безсоння стомило мене, мої сили підупали, і я спав міцним сном. А прокинувся я таким спокійним, як ніколи. Тепер я почав мислити послідовніше і, обміркувавши всі можливості, дійшов висновку, що цей острів, такий родючий і близький до суходолу, не був цілком відлюдним, як я собі уявляв раніше. Хоч на ньому і не було постійних жителів, усе-таки сюди могли припливти з суходолу човни або навмисне, або ж пригнані до цього місця течією чи противним вітром. А те, що я прожив на острові п'ятнадцять років і досі не зустрів ні тіні живих людей, пояснюється, звичайно, тим, що, приїздивши сюди, мабуть, мимо своєї волі, вони відразу якомога швидше вертались назад, бо не думали оселятись тут. Отже, мені загрожувала єдина небезпека — зустріти їх несподівано, коли вони висідатимуть на берег. А якщо вони приїздили сюди проти своєї волі (їх приганяв вітер та течія), то й не зупинялись тут, а поспішали вернутись додому, тільки переночувавши на березі, щоб діждатись відпливу та денного світла. Виходить, мені треба було тільки забезпечити себе надійним притулком на випадок їх висадки на острів.

Тепер я почав дуже шкодувати, що поширив спою печеру за наметом і вивів із неї хід надвір, за межі моєї фортеці. Розміркувавши, я задумав збуду ваш ще одну огорожу, теж півколом, саме там, де дванадцять років тому я посадив, як згадував вище, два ряди дерев. Посаджені вони були так густо, що між ними залишилось тільки встромити кілька кілків, щоб зробити стіну ще щільнішою та міцнішою. Зробити це було не важко. Таким чином, у мене була тепер подвійна стіна. Зовнішню я ущільнив кусками дерева, старими канатами й усім, що, на мою думку, могло зміцнити її. В ній було сім отворів — невеликих, але таких завширшки, що я міг просунути в них свою зброю. Зсередини я укріпив стіну насипом до десяти футів завтовшки із землі, яку я весь час виносив із своєї печери, висипав під стіною і втоптував ногами. В кожний отвір я поставив по мушкету, — я вже казав, що взяв з корабля сім мушкетів. Вони стояли в мене на підставках, ніби гармати, і за якихось дві хвилини я міг вистрелити з усіх семи. Багато місяців важкої праці витратив я на будування цієї огорожі; я не почував себе в безпеці, доки не закінчив її.

Коли стіна була нарешті готова, я засадив всю площу поза нею тими подібними до верби деревами, що так добре приймались. Здається, я посадив їх щось із двадцять тисяч. Але між стіною та найближчими до неї деревами я залишив досить вільного місця, щоб легше було помітити ворога, коли б він здумав наблизитись до моєї зовнішньої стіни, і щоб він не міг підкрастись до неї під захистом дерев.

Через два роки перед моїм житлом стояв уже густий гайок, а ще років через п'ять-шість круг нього ріс буйний, високий ліс, майже непрохідний, — так густо насаджені були дерева і так буйно вони розрослись. Жодній людині, ким би вона не була, не спало б на думку, що за цим лісом є житло. Алеї в гайку я не залишив, а