Читати книгу - "Яса. Том 1"

Нараз чомусь пригадую Лобне місце й запитую: справді гетьман Многогрішний плекав чорні заміри проти царя чи все те вигадали? Кажу також, що приїжджі з України люди спостерегли незичливість нового гетьмана, вони натякають, буцім та незичливість повною мірою була й пролилася на Многогрішного. З неї все почалося. При тому моєму запитанні Сьорбина голова якось дивно смикнулася, він змотильнув руками і зашипів беззубим ротом:

— Ш — ш — ш… — По тому оглянувся на двері, приклав до вуст пальця. — Мовчи. Цить.

А мені не мовчиться, мені хочеться знати якомога більше про рідний край, про те, що там коїться. Начуваний я про все те багато, з різних сторін. І не доберу, де правда, а де брехня. Коїться ж там щось недобре, не вщухають битви, і за що б’ються, хто кого потинає, важко розібратися. За булаву, за маєтності, за волю для себе і людей? Одразу по смерті Хмельницького до його булави потяглися руки Виговського, і Пушкаря полтавського, і Золотаренка ніжинського, і уманського Михайла Ханенка, а далі — Хмельниченко, Сомко, Брюховецький, Дорошенко, Многогрішний, Самойлович — спробуй перерахувати гетьманів самої тільки цієї сторони лівобічної. Дорошенко був гетьманом обох сторін, а опинився з того боку, й при ньому живому з’явилися по цей бік нові гетьмани — нечупара і п’яниця Многогрішний, а далі Самойлович. Я чував, буцім Дорошенко не догодив цареві, почав вимагати, аби вернулися до статей Переяславських, і його постаралися спекатися. Андрусівське перемир’я було укладене тоді, коли він рубався з шляхтою на правому березі, за Андрусівським договором Україна поділена на Лівобічну та Правобічну, й лишився Дорошенко на тому боці в дарунок полякам. Він замкнувся в Чигирині й боронився од них, і од Многогрішного та Самойловича також, і простягнув правицю драпіжному вовкові турчину. Таке балакають. І мені хочеться знати, чи правда це. Стільки мужів підводили правицю з булавою, і всі вони, опріч останнього, Самойловича, опинилися в неславі, чи справді всі були лихі, чи щось зашкодило їм стати гарними? Запитую про все те Сьорбу, але він знову махає руками, показує на власні вуха, а тоді на стіни. В його випалених життям очах, які світяться наче порожні скельця, спалахує по тремтливому вогнику. Неначе скачуть останні скалки на жаринах, що погасають. Божечки, він боїться. Чого боятися Сьорбі? Чоловік, який ні в що не вірить, чиє життя добігло краю, який у всіх просить трути, тремтить, наче осиковий листок. Чиї кари ще можуть його наздогнати! І що тоді таке людина, яка її сутність? Що нею править? Бажання зробити добро, самолюбство, страх? Він більший за неї? Але — не за всіх. Є люди дужчі за нього. Їх багато чи мало? Я теж боюся, але не так, як Сьорба. Тут бояться всі. Надто після розколу, після падіння Никона. Бояться, бо катова сокира не лежить без роботи. Нині в Москві владарюють науст і пострах. Але вони мають волю над тими, хто ще збирається жити. А Сьорба — мрець.

Мені перехотілося розмовляти з Овсієм Сьорбою. А праглося стільки довідатися від нього. За ці роки він один кілька разів їздив на Україну. І просто Овсій Сьорба знає багато, але чомусь таїть своє знання. Апостол Павло рече: «Премудрість людська — безчинство є у Бога». Прости мені, Господи, але безчинством може бути тільки отака премудрість, яка не для людей, а од людей або й проти них. Я думаю, як би делікатніше сказати про це Сьорбі, та зненацька пускаюся берега і бреду навпрошки:

— Для чого світ у вас уклав стільки знання? Чому ви не передали його нікому? Нащо забираєте з собою?

Жарини на дні скелець ледь — ледь засвічуються.

— Знання це… А проте… Ти хочеш знати?

— Хочу, — кажу якось по — дитячому.

— Ти будеш знати багато — багато, більше, ніж будь — хто інший. Таємне знання і таємна влада солодкі, та ще коли за них добре платять. Для цього я тебе й кликав.

Я витріщаюся здивовано. Спохоплююся і затуляю рота. Я, коли дивуюся або дивлюсь на щось чудне, завжди розтуляю рота.

— Давно маю таємне веління… Та все не випадало нагоди. А тепер приспів час… Веління дуже високе, і ти не можеш ним знехтувати. Ти їдеш на Україну, хлопець ти вчений, маєш очі, маєш розум, можеш дотямкувати, що до чого. Тобі не треба нічого робити, а тільки коли до тебе підійде чоловік і передасть поклін від Дем’яна Дем’яновича, мусиш розказати усе, що чув і бачив. Розказати правдиво про діла і помисли людей, з якими зустрічався: козаками і міщанами, світськими і духовного сану. І про чутки, які ходять у краї. Просто треба бути уважним.

Аж тепер мені стає страшно. Хто такий насправді Сьорба? Кому й за віщо служить? Якої сили боїться й понині? Мабуть, то страшна сила. Боїться, що помстяться на родичах?

— Я такого… не зумію, — белькочу. — У мене, що влетіло в одне вухо, в друге вилетіло.

— Зумієш, — і подивився на мене бісом. — Щось запам’ятаєш, а щось і запишеш. Он там на кілочку висить свитка. Вона — для тебе. В лівій полі зісподу є кишенька потайна… — Хапається за живіт, лягає на рундука. Мимоволі погладжує його рукою.

— Не треба мені тієї свити, — кажу, трохи оговтавшись. — І плати не треба. То це ви, дядьку Овсію, самі справляли таку службу?

— Цить! — неначе гусак, витягує довгу кістляву шию Сьорба. Він схожий на смерть. — Не твого розуму це діло.

— Як же не мого, коли йдеться про мене.

— Знаєш, хто ти? Комашка. Порошина. Радій, що про тебе подбали.

— Нехай йому враг, такому дбанню.

— Враг, він тебе знайде, якщо відмовишся. Одягай свиту.

— Вибийте хвоста об тин… Самі ходіть у ній.

— Стій! — нараз гукає Сьорба незвично дужим голосом. Зупиняюся вже в дверях. — У свиті чи не в свиті, а якщо привезуть уклін від Дем’яна Дем’яновича, приймеш його. А зараз підніми клямку та поверни праворуч дверного цюцика. Виходитимеш, потягни на себе добре двері. Вони замкнуться самі. Я вже не вставатиму.

Мовчки грюкаю дверима. В голові гуде, неначе у вулику. Не можу нічого втямити, нічого розчовпати. Зрозуміло одне — служба, яку пропонує Сьорба, ница. Я начуваний про неї. Це не те знання, якого я шукаю. Це знання страшне, і ключ від нього тримає неправедна, зла рука. Я аж зашпортуюсь на стежці. Гарного ж гостинця приготував мені Сьорба! Йду й підозріливо поглядаю на зустрічних, може, й вони носять у душі гирі, почеплені