Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

в голосі його. — Ви питаєте, чому Бервік виходить з кімнати, коли я туди входжу? Це тому, що я знаю все про його життя, а не тому, що він знає щось про моє. Хіба може бути чистим ім’я людини, у жилах якої тече така кров! Ви питаєте про Генрі Ештона і юного герцога Перта. Хіба це я прищепив Ештонові його вади, а герцога навчив розпусті? Якщо недолугий Кентів син узяв собі якусь вуличну розтіпаху за жінку, то до чого тут я? Якщо Адріан Сінґлетон підробив підпис приятеля на векселі, то хіба я мав утримувати його від цього? Я знаю, як в Англії уміють плескати язиками. Наші буржуа люблять за жирним обідом попишатися своїми чеснотами й пускати поголоски про так званий моральний розклад аристократії, вдаючи ніби й вони теж належать до світського товариства і запанібрата з тими, кого обмовляють. У нашій країні досить людині вирізнитися з-поміж інших — чи то розумом, чи вдачею, — як перший-ліпший пащекун може верзти про неї бозна-що. А як поводяться вони — ті, хто козириться своєю сумнівною добропорядністю? Любий мій, ви забуваєте, що ми живемо в країні лицемірів.

— Доріане, та ж не в цьому справа! — скрикнув Голворд. — Я знаю, що Англія доволі зіпсута, і англійське суспільство наше геть нездале. Але саме через те я й хочу, щоб ви були бездоганним. А ви не таким виявилися… Ми маємо право оцінювати людину з того, як вона впливає на своїх друзів. Ваші ж друзі, здається, втратили будь-яке поняття про честь, добро і цноту. Ви заразили їх шалом до насолод. І вони скотились у прірву. Це ви довели їх до того. Так, ви довели — і ви ще можете так безжурно усміхатись!.. Але є ще й гірше. Ви з Гаррі — нерозлучні друзі. То вже хоча б через це, коли вже ніщо інше вас не стримує, ви не повинні були ославлювати його сестри, щоб її ім’я кожен переминав на зубах!

— Обережніш, Безіле! Ви заходите занадто далеко.

— Я мушу сказати, а ви мусите вислухати. І ви вислухаєте! До вашої зустрічі з леді Ґвендолен ніхто не міг сказати про неї кривого слова. А тепер чи знайдеться на цілий Лондон бодай одна пристойна жінка, яка згодиться прогулятися Парком в її товаристві? Навіть її дітям не дозволено жити з нею!.. Розповідають про вас і дещо інше. Кажуть, що бачили, як ви крадьки виходите вдосвіта з брудних притонів, як, переодягнуті, озирцем поспішаєте до найгидкіших лондонських вертепів. Це правда? Невже це правда? Спершу ці чутки лише смішили мене. Але тепер я постійно їх чую, і це мене жахає. А ваш заміський будинок — що там діється? Доріане, ви й не уявляєте, що про вас говорять! Ви скажете, що я беруся вас повчати — що ж, нехай. Гаррі якось зауважив, що кожен, хто любить повчати інших, починає з обіцянки, що це буде перший і останній раз, а далі раз у раз порушує свою обіцянку. А я таки хочу вас повчати. Я хочу, щоб люди поважали вас за ваше життя. Я хочу, щоб у вас було незаплямоване ім’я і бездоганна репутація. Я хочу, щоб ви перестали спілкуватися з усіма тими покидьками. Ну, що ви здвигаєте плечима — невже вам усе це байдуже? Ви ж маєте такий надзвичайний вплив на людей, тож хай він буде на добро, а не на зло. Кажуть, близькість до вас псує кожного, і що досить вам заявитись у чийсь дім, як слідом приходить ганьба. Я не знаю, так це чи ні — звідки мені знати? Але такий поголос про вас є. І принаймні дещо з того, що я чув, — незаперечне. Лорд Ґлостер був одним з найближчих моїх друзів в Оксфорді. Так ось він показував мені листа від дружини, котра самотньо доживала віку на своїй віллі в Ментоні. Ваше ім’я було вплетене в її моторошну сповідь — чогось подібного я ніколи в житті не чув! Я сказав Ґлостерові, що це неймовірне, що я знаю вас, як самого себе, і що ви не здатні на таку ницість. Але чи ж я знаю вас? Я запитую себе — і не можу скласти відповіді. Для того я перше мав би побачити вашу душу!

— Побачити мою душу! — пробелькотів Доріан Ґрей і схопився на ноги, полотніючи з жаху.

— Так, — повагом сказав Голворд, і глибокий жаль бринів йому в голосі, — побачити вашу душу… Та тільки Богові це по силі.

Гіркий глумливий сміх вирвався з Доріанових уст.

— Можете й ви побачити, і навіть цього вечора! — вигукнув він, хапаючи зі столу лампу. — Ходімте, подивитесь на свою власну роботу! Чого б вам і не глянути на неї? А тоді, якщо забажаєте, можете розповісти про це світові. Ніхто вам не повірить. Але якби й повірили, то я ще більше став би їм через те подобатись. Я знаю наш вік краще, ніж ви, хоч ви й розпинаєтесь про нього з таким нудотним красномовством. Ходім же. Ви вже доволі тут наговорили про моральний розклад. Тепер побачите його наяву.

Якісь безтямні гордощі чулись у кожному слові Доріана. Він стояв і з хлоп’ячою зухвалістю тупав ногою. Зловтішна радість охопила його на саму думку, що тепер тягар своєї таємниці він розділить з кимось іншим, і той, хто створив цей портрет — джерело всієї Доріанової ганьби, буде приречений віднині й довіку мучитись нестерпною згадкою про те, що він накоїв.

— Еге ж, — провадив Доріан, підходячи ближче і пильно дивлячись у суворі очі художника, — я покажу вам свою душу. Ви побачите те, що, по-вашому, може бачити тільки Бог.

Голворд відсахнувся.

— Це блюзнірство, Доріане! Не кажіть так! Це жахливі й безглузді слова!

— Ви гадаєте? — Доріан знову засміявся.

— Я впевнений! А все, що я вам сказав сьогодні, — це заради вас. Ви ж знаєте, я завжди був вірним вашим другом.

— Не чіпайте мене! Докажіть все, що маєте ще сказати.

Судома болю пробігла обличчям художника. Якусь хвилю він стояв німо, охоплений почуттям безмежного жалю. Зрештою, хто дав йому право втручатись у життя Доріана Ґрея? Якщо Доріан учинив бодай десяту частку з того, що йому приписував поголос, то як же багато він мусив вистраждати!

Голворд випростався, підійшов до каміна і довго дивився на палаючі дрова. Язички полум’я тріпотіли серед білого, мов іній, попелу.

— Я