Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– О, Аврааме! Вей’з’мір, я нещасний вигнанець землі предків своїх! О, праматір наша Рахіль! Не покинь мене, і добра, нажитого моєю важкою працею, захисти, – бубонів Гершко. Нарешті не витримав і звернувся до погоничів. – Швидше, панове, молю Ієговою! – останні слова він не промовив, а простогнав.
Парубки на возах мовчали. Вони не хотіли поганяти коней, яким доводилося тягти надто великий вантаж. Попереду було ще страшенно багато верст, тож абсурдно надривати худобу на початку шляху. Але якщо жид не розуміє цього сам, навіщо втрачати слова на пояснення?
Гершко замовк, безсилий чимось зарадити. Він лише подумки молився своєму іудейському богу, прохаючи захисту та порятунку. Ієгова його не почув. Як тільки розтанули ранішні сутінки, з-за рогу битого шляху, криваво-червоні на тлі ранішнього сонця, виступили кілька постатей в латаних кожухах нарозхрист, у латаних же сорочках і потертих шароварах. Але при шаблях, з рушницями за плечима і пістолетами за поясами. Помітивши валку, вони спочатку відійшли на узбіччя, але незабаром пильніше придивилися до подорожніх і зарухалися.
– Дивись-но, Кіндрате – он жид кудись їде! – здивовано промовив один.
– Нехай їде з очей подалі, – буркнув другий.
– Ні-і! – перший, широко розмахуючи вказівним пальцем правиці перед обличчям товариша, так, як це інколи роблять п'яні, другою рукою ткнув у напрямку возів. – А що він везе?
– Біс його знає, Васюк. Напевне, мислю я, бебехи жидівські.
– Е, ні! Так не піде!
– А як піде? – глипнув на товариша наш старий знайомий Кіндрат Макогін.
– Не знаю, – Зоря замислився і голосно гикнув. – А може, він чого вкрав! Егей, жиде, ти що везеш?!
Обличчя Гершка набуло воскового відлиску. Він відчув, як його серце провалилося кудись униз і затріпалося пораненою птахою. «Невже на цей раз не встиг? Вей’з’мір, вей’з’мір…» – пролетіла враз спустілою головою одинока думка.
Тим часом Зоря і ще двоє хмільних запорожців почали нишпорити у возах. Кіндрат Макогін стягнув переляканого до смерті Гершка з кульбаки і взяв його за комір опанчі. Кілька разів добряче струснув.
– То правда, що побратим каже? – запитав, дихнувши жидові в обличчя горілчаним духом.
– Богом клянуся… – помертвілими вустами пробекав Гершко, але одразу ж отримав під ребра такого відчутного стусана, від якого перехопило дух.
– Я тобі дам, Богом… Ти, іудо, Бога продав!
– Гевульт! – тільки й зміг пискнути жид.
Тут Васюк Зоря поклав руку на плече Макогона.
– Та не човпи його, Кіндрате. Душу витрясеш… передчасно! Ха-ха-ха!
І Гершко зрозумів, що повинен казати і як діяти. Його били не за власні гріхи. Він отримував побиття і знущання за причетність до народу обраного. Протягом десятків століть так діяли римляни, араби, нормани, німці, шведи, слов'яни і хто завгодно. Правда за тим, на чийому боці сила, – ось істина, яку Гершко запам'ятав від діда-прадіда і в якій не раз пересвідчувався особисто. Тепер Гершкові могли зарадити лише гроші – єдина зброя приниженого народу…
Через лічені хвилини вози продовжили рух, а козаки, вишикувавшись в ряд і зайнявши майже всю дорогу, почимчикували в напрямку січової фортеці. Над ранковим степом залунало на кілька верст п'яними голосами:
У Цареграді на риночку
Та п'є Байда мед-горілочку;
Ой п'є Байда не день, не два,
Не одну нічку та й не годиночку…
А Гершко, стиснувши міцно зуби, погнав далі свого бахмата. Він намагався не дивитися в обличчя погоничів – з похмуро-байдужних вони перетворилися на глузливо-іронічні. Ніхто з них навіть пальцем не поворухнув, аби захистити майно, за охорону якого їм було так щедро заплачено.
– Нечестиві собаки! – бурмотів шинкар під свій великий ніс. – Якщо я продав їхнього бога, де тоді, питаю я у вас, мій зиск з такого ґешефту? Це ж не діжа горілки! Вей’з’мір! В якому поганому світі доводиться жити дітям коліна Аврамового! Ой-вей, ой-вей!
Валка возів, поступово віддалюючись, ставала все менш помітною, доки зовсім не зникла за обрієм, залишивши по собі плямку куряви в ранковому небі. Гершко тікав із Запоріжжя. Але на цей раз чуття підвело старого шинкаря. До погромів діло не дійшло. І хоча Запоріжжя гуляло ще добрячих два тижні, гроші в козаків не переводилися – крізь Дике Поле, зневажаючи заборону, йшли і йшли сотні тих, хто відгукнувся на гасло, дане Павлюком, гасло початку боротьби за волю України. Тож діжки з горілкою від тих, хто бажав влитися до товариства, здавалося, не переведуться ніколи. Обличчя в лицарства попухли і поступово почали набувати синюшного відтінку, коли Павлюк вирішив припинити цю вакханалію. Порадившись з кошовим отаманом, він відрядив у торгове передмістя Січі сотню вірних козаків на чолі із сотником Славинським, якому віддав жорсткий наказ – розбити всі діжі, сулії та фляжки, що їх буде знайдено, і вилити у Дніпро увесь хміль. До краплі!
Ще через два дні здивовані турки з фортечних мурів Кизикер-меню спостерігали за дивним явищем – Дніпром пливла мертва риба. Тисячі й тисячі сріблястих, зеленкуватих та бурштиново-жовтих тілець займали величезну площу Дніпрової гладі. У цей час Січ поступово приходила до тямки, а сотня виконавців «сухого» наказу отримала довічне прозвисько – «змієборці».
III
Степові краєвиди залишились позаду ще вчора, а попереду і обабіч тяглися густі ліси, засіяні ниви, невеличкі хутори, пагорби і долини Поділля. Після спекотного моря вигорілої на сонці тирси, сухого вітру, який вогнем опалював обличчя, після сотень верст Дикого Поля козаків зустрічало дзюркотіння ручаїв, вогке повітря болотистих виярків і свіжий духмяний вітерець на пагорбах. Битим шляхом назустріч поспішали вершники, торохкотіли валки чумацьких возів. Інколи пролітав запряжений цугом ридван багатія, за яким, пригнувшись до кінських грив і здіймаючи високо вгору різноколірні прапорці на ратищах списів, мчали озброєні пахолки в кольчугах, шоломах-місюрках, з довгими піхвами шабель або палашів при боці. Здивовано оглядалися на запорожців селяни, які простували узбіччям, несучи важкі коші, вузли і полотняні торби з пожитками до розташованого неподалік містечка на ярмарку. Яскраве сонце серед бездонної сині неба поливало своїм сяйвом поля жовтогарячої пшениці з повним, налитим життєвими соками колоссям, серед моря якого петляла вкрита грубим шаром сивого пилу дорога. Оглушливо стрекотіли коники, немов краплини яскравої крові, серед жовтих хвиль пшениці червоніли маки. Блакитними оченятами сором'язливо позирали волошки. У височині, поміж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван Богун. У 2 тт. Том 1», після закриття браузера.