Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

401

54—55. Німфи — божества природи, її життєдайних сил, населяли води, гори, ліси, гаї тощо.

402

57. «Мати хлопця з крильцями» — Венера була матір’ю Амура.

403

58—67. Автор відходить від антропоморфного зображення Венери і, подібно до Лукреція, славить її як всепроникну творчу силу, завдяки якій відбувся перший «шлюб» (59—66) і перші народження (63—67).

404

59. Етер — тут: як небо, Уран; за грецьким міфом творення, мати-Земля, що першою виникла з Хаосу, народила уві сні Небо — Урана, а той, милуючись зі своїх висот сном матері, пролив на неї життєдайний дощ, від якого Земля (годувальниця-жона, 61) породила трави, квіти, звірів тощо.

405

60. Рік — тут: як річний урожай.

406

68—74. Венера як офіційне римське божество.

407

69. Пенатів з Трої в Лацій переніс син Венери Еней.

408

70. Діва з Лаврента — Лавінія, донька Латина, яку батько віддав за Енея.

409

71. «Дала й Марсові чисту, з храму, дівчину» — весталку Рею Сільвію, що народила від Марса Ромула і Рема.

410

73. Рамни — одна з триб, на які в давнину ділились римляни; тут: власне давні римляни. Квіритами первинно (і так є тут) називали сабінян (від назви їх столичного міста — Кури). Згодом так урочисто називали себе римляни.

411

74. Цезар виводив свій рід від Енея, отже, й від самої Венери.

412

75—79. Державну, міську іпостась Венери тепер урівноважує Венера сільська.

413

80—88. Весняне пробудження тваринного світу (пор. 12—26), знову показане через «шлюбну» метафорику.

414

86—88. Поет воліє чути в тьохканні солов’я (Філомели) не традиційну жалібну тугу за вбитим Ітісом (див. ком. до Пентадія, «Прихід весни», 7—8), а весняну пісню любові.

415

89—93. Закінчується твір несподіваним і зворушливим ліричним пасажем — зітханням автора, з якого видно, що сам він стоїть осторонь радісного свята, що «його весна» ще не настала (мовби передчуття романтичної доби). Певною мірою, настроєво, цю кінцівку вже готує трагічний, хоч і прихований, мотив, пов'язаний зі співом Філомели.

416

92. Амікли — місто в Лаконії, жителі якого заборонили поширювати тривожні чутки про наближення ворогів (бо перед тим не раз були обмануті), і врешті втратили місто, захоплені зненацька.

417

Автор твору невідомий. Традиція найчастіше приписує його або Верґілієві, або Авсонію. Тому переважно входить як додаток до повних видань обох авторів.

Троянда, оспівана і в класичну добу, — символ розкішної, але короткочасної краси, перелітної і неповторної молодості. Автор твору робить цікаву спробу передати словом народження троянди; бачимо той процес, мов у сповільненому (чи прискореному?) кадрі: від зеленого ще пуп’янка — й до повного цвіту. Передостанній рядок твору дуже близько повторює П’єр Ронсар у кінцівці своїх «Сонетів до Єлени»: «Cueillez dès aujourd’hui les roses de la vie» («Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя»).

Переклав також М. Зеров.

418

3. Аврора (у греків — Еос) — богиня ранкової зорі; щоранку виїжджала з-за обрію на колісниці і віщувала про наближення свого брата Геліоса (бога сонця), супроводжуючи його далі аж до заходу (пор. 45—46).

419

12. Пест — місто в Кампанії (Південна Італія), відоме ранніми сортами троянд.

420

18. «Венері одній служать — і ружа, й зоря» — Венера вселила в Аврору постійне любовне бажання, тому поет називає її служницею Венери; троянди — квіти, посвячені Венері.

421

21. «Владарка Пафосу» — Венера; Пафос — місто на Кіпрі, відоме культом Афродіти.

422

Стилізація ритмічної трудової пісні веслярів (так звана келевсма). Подібних стилізацій мало збереглося в античній поезії, але пор. напр, пісню женців в X ідилії Теокріта. Порівняймо також збережену в Плутарховому «Бенкеті семи мудреців» пісню млинарів, пов’язану з правителем Мітілени, що на о. Лесбос, Піттаком (VII—VI ст. до P. X.) (див. «Від перекладача»).

Текст у деяких місцях пошкоджений, тому перекладено за редакцією з кон’єктурами Беренса (Baehrens, vol. III, p. 167).

Переклав також М. Зеров.

423

2. «…моря…бог…» — Нептун (Посейдон).

424

7. «Морю всміхається…» — від усмішки моря, не раз зауважували античні, до спохмурніння — одна мить: «momento mare evertitur» — «в один момент море збурюється» (Сенека).

425

12. «…борозну залишаючи сиву…» — нетривку, на відміну від борозни, яку залишає плуг (див. прим, до Загадок Симфосія, с. 278).

426

14. Кавр — північно-західний вітер.

427

16. «…берег німим щоб не був…» — у відкритому морі берег уже не озивається, і людина залишається віч-на-віч із двома, чужими їй, стихіями — морем і небом. Найкраще про це — Верґілій: «Cael(um) undiqu(e) et undique pontus» («Звідусіль — тільки небо та море»). Виділена тут частина прислівника (undique — звідусюди) перегукується з іменником «undae» — «хвилі» (undis — хвилями, серед хвиль). Отож під текстом (чи за текстом) постає образ: бачимо неосяжність неба і моря — глибини й висоти (лат. altus — високий, глибокий', altum, глибина, означає також море).

428

Ліей — епітет Вакха, переносно — вино.

429

У деяких рукописах вірш має назву «Про руїну Трої». Про підкорення Греції Римом — Горацій у своїх «Посланнях» (II, І, 156—157): «Греція, скорена воїном диким, — його ж підкорила: / В Лацій селянський мистецтва внесла…»

430

Владар снів — Гіпнос (див. прим. до загадок Симфосія, 40).

431

«…в небо душа одлетить» — тобто, словами Горація, «чимала, краща, частка» (multaque pars) людського єства.

432

1. Напис на стіні в Помпеях. Апеллес — знаменитий в античності грецький маляр (IV ст. до н. е.). Серед інших його творів відомим було зображення «Афродіти, що виходить з моря».

433

3. Цей двовірш — наче стислий підсумок Овідієвих «Любовних елегій» та «Мистецтва кохання»; такі ж мотиви — й у піснях ваґантів, для яких Овідій був одним із найулюбленіших поетів.

434

5. Напис на стіні палацу Калігули в Римі.

435

6. Другий рядок епіграми — з Овідія («Любовні елегії», XI, 35).

436

7. Подібний мотив знаходимо в «Пріапеї» (LXI, ІЗ), де яблуня нарікає на вірші поганого поета, вирізані на її гіллі. Проперцій