Читати книгу - "Енн у Домі Мрії"

сутінки й тиша. Із-над моря долинав спокійний, розмірений гуркіт хвиль. Вечірній вітер між осокорів виспівував стару, химерну й тужливу пісню — давній спогад про розбиті мрії. Тендітна молода осичка здіймалася перед ними на тлі призахідного неба, смарагдово-рожевого й повитого тонким серпанком туману. Кожен листочок і кожна галузка видніли в усій своїй темній, тремкій, чарівній красі.

— Гарно, правда? — мовив Оуен, указуючи на осичку з виглядом і тоном людини, котра остаточно завершила попередню розмову.

— Гарно аж до болю, — тихо озвалася Енн. — Мені завжди боляче від досконалої краси. У дитинстві, пригадую, я називала це «дивним, але приємним болем». Я часто міркую, чому такий біль здається невіддільним від досконалості? Можливо, це біль довершення, коли ми усвідомлюємо, що понад створене вже не може бути нічого, крім розпаду?

— А може, — замислився Оуен, — це частка божественного в нас відгукується на близьке йому за духом, що зріє у видимій красі?

— У вас, очевидячки, нежить. Коли лягатимете спати, натріть носа свинячим жиром, — скептично завважила панна Корнелія, що з’явилася у хвіртці між двох сосон саме вчасно, щоб почути Оуенові слова. Панні Корнелії подобався Оуен Форд, проте вона принципово насміхалася з кожного чоловіка за надмірне «пишномовство». Панна Корнелія втілювала собою комедію, що завжди поглядає з-за рогу на трагедії життя. Енн, чиї нерви були ще доволі напружені, нестримно розреготалася, і навіть Оуен спромігся на кволу усмішку. Пристрасті й ніжні почуття щезали з-перед очей з появою панни Корнелії. Тепер ніщо не здавалося Енн таким безнадійним, моторошним і темним, як іще кілька хвилин тому. Але тієї ночі вона не склепила повік до світанку.

Розділ 27

НА ПІЩАНИХ ДЮНАХ

Наступного ранку Оуен Форд покинув Чотири Вітри. Увечері Енн побігла до Леслі, проте нікого не виявила. Будинок стояв замкнений, у жоднім вікні не було світла. Здавалося, що всередині немає ані душі. Наступного дня Леслі не зайшла в гості до Енн, для якої це стало тривожним знаком.

Надвечір Гілберта викликали до хворого в рибальське селище, і Енн зголосилася поїхати з ним до мису, щоб погостювати в капітана Джима. Проте за маяком, що спалахував у мрячній пітьмі осінніх сутінків, наглядав небіж капітана, Алек Бойд, а самого капітана Джима вони не застали.

— Що ти робитимеш? — запитав Гілберт. — Поїдеш зі мною?

— Я не хочу їхати в селище, тож, мабуть, перепливу з тобою на той бік затоки й погуляю там на узбережжі. Тут, на скелях нині надто слизько й похмуро.

Зоставшись сама на піщаних дюнах, Енн поринула в моторошну красу осіннього вечора. Вересень того року був теплий; довкола клубочився густий надвечірній туман, проте повня, визираючи з-поза нього, обернула затоку, гавань та поблизькі береги на дивний, фантастичний світ блідо-сріблястої мли, у якій усе видніло мигцем, наче тьмяні фантоми. Чорна шхуна капітана Джозайї Крофорда, що вийшла з гавані, везучи картоплю в один із портів Нової Шотландії, була кораблем-привидом, що линув до загублених земель, не позначених на мапі, недосяжних і вічно далеких. Крики мартинів, невидимих у високості, були стогонами душ зниклих безвісти мореплавців. Білопінні баранці, що кидалися із хвиль на пісок, скрадливо наздоганяли людей, мов чарівні охоронці морських глибин. Круглі, широкоплечі піщані дюни спали непробудним сном, наче велети з давніх скандинавських легенд, а вогні, що мерехтіли з-над затоки, здавалися невловними маяками на зачарованих землях. Як гарно, загадково й романтично блукалося самотою на цім чаклунськім узбережжі!

Та чи була вона сама? Щось майнуло перед нею в імлі… окреслилося чіткіше… ступило їй назустріч хвилястою поверхнею піску.

— Леслі! — вигукнула спантеличена Енн. — Що ти робиш… тут… такого вечора?

— Якщо вже на те, то що ти робиш тут? — поцікавилася Леслі, марно намагаючись розсміятися. Вона була дуже бліда й утомлена, проте золотаві кучерики, визираючи з-під багряної шапочки, осявали її лице, а сині очі палахкотіли, мов зорі.

— Чекаю на Гілберта — він поїхав у селище. Я хотіла провести вечір на маяку, але капітана Джима немає.

— Ну, а я подалася сюди, бо хотіла йти… і йти… і не спинятися, — задихано мовила Леслі. — Я не могла ходити нашим узбережжям — там зависокий приплив, а серед тих скель я нині, мов у в’язниці. Мені потрібен був простір… щоб не збожеволіти… і я перепливла сюди у плоскодонці капітана Джима. Я тут уже понад годину. Ходімо, Енн… ходімо, не можна стояти на місці. Ох, Енн!

— Леслі, мила, що з тобою? — запитала Енн, хоч і сама вже зрозуміла, у чому річ.

— Ні, не питай… я не можу сказати. Я не проти того, щоб ти знала… навіть хотіла би, щоб ти знала… але я не можу сказати… нікому не можу сказати. Енн, я була така дурна… а це так боляче — бути дурною. Нічого немає гіршого у світі!

Вона скрушно засміялася. Енн обійняла її за стан.

— Леслі, це означає, що ти закохалася в пана Форда?

Леслі рвучко озирнулася.

— Звідки ти знаєш? — скрикнула вона. — Енн, звідки ти знаєш? Ох, невже це написано в мене на обличчі, так, що будь-хто може прочитати? Невже це настільки очевидно?

— Ні… ні. Я не можу пояснити, звідки я це знаю. Просто це зненацька спало мені на думку. Леслі, не дивися так на мене!

— Ти більше не захочеш знатися зі мною? — тихо й спроквола запитала Леслі. — Ти думаєш, я негідна… бридка? Чи вважаєш мене просто звичайнісінькою дурепою?

— Нічого такого я про тебе не думаю. Годі, мила. Обговорімо це розважливо, як будь-яку іншу кризову ситуацію в житті. Ти надто довго карталася цими думками й тепер бачиш усе в похмурих тонах. Хоча ти знаєш про свою схильність діймати себе, коли виникають труднощі, і ти обіцяла, що будеш її долати.

— Але, ох, це так… так ганебно, — простогнала Леслі, — кохати його… безнадійно… коли я заміжня й не можу нікого кохати.

— Це зовсім не ганебно. Та мені шкода, що ти так прихилилася до Оуена, бо за теперішніх обставин тобі від цього буде тільки важче.

— Я не прихилилася, — палко заперечила Леслі, прискорюючи крок. — Якби це сталося поступово, я б загасила в собі почуття… Але я й не замислювалася про таке, доки тиждень тому він сказав, що завершив роман і невдовзі поїде геть. І тоді… я вже просто знала, що люблю його. Я почувалася так, наче хтось мене щосили вдарив. Я нічого не відповіла… не могла промовити ні слова… але хтозна, який вигляд був у мене в ту мить. Енн, я так боюся, що моє обличчя виказало