Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

Отже, назад йому дороги нема.

Повстанський наступ почався наприкінці червня. Як замислили. Шеремет досі жодного разу не бачився з отаманом. Та й не був певен, що самому Зеленому та зустріч потрібна. Бо ж навряд чи отаман так міцно запам'ятав київського доктора, з яким його випадково звело життя. Зате досить багато знав про наново зібране отаманове військо. Вірив, що в ньому вже понад дві тисячі багнетів і шабель. Зброю, зокрема кулемети й навіть гармати, отаман сам не раз захоплював у боях. Саме цим арсеналом вони і вдарили по Трипіллю, вибивши звідти революційних матросів, які закріпилися на дніпрових берегах.

Коли Артем нарешті побачив отамана, той, сидячи верхи, виголошував переможну промову на сільському майдані, вітаючи трипільців зі звільненням, дякуючи всім за підтримку й обіцяючи, що селянська влада повернулася назавжди. Наприкінці він побажав смерті комуністам — кацапам і жидам. Цей заклик земляки радо підтримали, а потім весь день, аж до глибокої ночі, навперейми намагалися добитися до Зеленого, щоб розказати батькові про те, що тут витворяли кляті, ненависні кацапи.

А Шеремета тими червневими днями огорнуло давно забуте відчуття рідної домівки. Навіть коли в березні постукав до зятя в київську квартиру, не вважав, що повернувся додому. Можливо, через те, що Київ тоді вже не сприймав за рідне, затишне місце, куди хотілося вертатися після мандрів чи тривалих поневірянь. Тут, у Трипіллі, ніби ніхто й не чекав. Але сусіди вбитої Катерини впізнали його, прийняли, мов родича, показали місце, де її дозволили поховати разом з іншими замордованими односельцями.

Хата згоріла наполовину. Самченки, ризикуючи, намагалися її загасити. Червоні запалили всі будинки, де їм насмілилися опиратися. Два трупи у дворі — хіба не підстава для показової каральної акції? Проте Шеремет, як справжній господар, оглянув сплюндроване хазяйство, прикинув збитки і почав думати, як і коли можна буде відбудувати все.

Весь цей час він підтримував зв'язок з хутором, де прижилася Маруся. Сам не бував там, але Опанасові за найменшої оказії передавав вісточку, що живий. Дуже хотів десь глибоко в душі, щоб жінка, яку він уже двічі врятував, знала про це. А тепер, повернувшись у Трипілля разом з отамановим військом, мав намір і Марусю переправити назад, додому.

Хоч… що вдома на неї чекатиме?

Шеремет поставив собі це питання, бо воно видалося йому доречним і цілком розумним. Адже війну ніхто припиняти не збирався. Перемога Зеленого поки що не утвердилася, і невтішні прогнози все одно могли справдитися швидше, ніж далекосяжні плани. Не минуло й тижня, як усіх повідомили: з Києва знову суне численний каральний загін. Наказу тримати оборону не було. Той — таки Палій пояснив потім: «Досить з нас і того, що вже було. Червоні тоді прорідили наші загони й змусили розбігтися». Шеремет розумів це й без Федора, спіймавши себе на думці, що на місці Зеленого вчинив би так само — відвів би війська й дозволив карателям зайти в Трипілля без бою. Це неодмінно розслабить їх. Мусить розслабити.

Цим разом повстанці, чиї родини вижили, коли тут хазяйнували більшовики, швиденько забрали жінок та дітей із собою. Палій сам віддав бійцям своєї сотні такий наказ. Сам мав сумний досвід: його терплячу й слухняну Ганну ще тоді, в травні, схопили, зґвалтували й убили п'яні матроси. Дітей мама встигла вивести з хати й переправити городами на другий край Трипілля, до рідної тітки. Переляканий п'ятирічний Степан волочив за собою Кузьму, меншого братика, але той не комизився, розуміючи, либонь, що плакати не можна.

Згодом Федір відшукав їх, але вже в сусідньому селі. Тітку теж палили. Вона підхопила небожів і, в чому була, втекла до лісу. Звідти пробралася до якихось їхніх родичів, там пригріли, хоч самі страшно боялися, бо чули наказ винищувати родини зеленівців, не жаліючи ні дітей, ні жінок, ні старих. Палій домовився, що малі з сестрою залишаться там, де знайшли притулок. Та відколи дізнався про Ганну й побачив її могилу, то захотів поквитатися з червоними ще й через особисту кривду.

Готуючи ворогові пастку, отаман послав своїх людей по хатах, щоб ті переконували трипільців на якийсь час покинути оселі. Зелений небезпідставно побоювався повторної різанини й хотів по змозі вберегти від неї земляків. Проте хтось із селян волів лишитися. Шеремет на власні вуха чув, як старий канонір, дід Головко, сказав: «Передайте батькові — як вертатиметеся назад, люди тут стрибатимуть комунякам на спини. У них земля наша під ногами горітиме».

Але стріхи все одно спалахнули. Зайшовши без опору, червоні не втихомирилися і надвечір почали запалювати хати. Вогняна заграва багрянила сутінкове небо. Шеремет, Сивий та інші бійці, що їх Палій спершу був послав на звіди, а потім призначив передовим летючим загоном, який мусив усе почати, дивилися мовчки на ті спалахи. І Артем уже звик до того, що раз по раз, коли він бачить ворожі звірства або чує про них, на нього накочується хвиля ненависті.

Але завжди стерігся, щоб, бува, та хвиля не накрила його з головою.

Головне — втриматися й не захлинутися.

8

Рушили перед світанком.

Дорогою розтяглися, щоб узяти в лещата кулеметне гніздо, обладнане на околиці. Повстанці вже знали про нього, їхньою перевагою була несподіванка. Шеремет визнавав це й віддав належне нехитрому, здається, планові Зеленого. Червоні не мали сумніву, що отаман атакуватиме їх найближчим часом. Ними теж керують не зовсім дурні голови, і противник розумів напевне: просто так, без бою, отаман свого війська не відведе. Значить, набирається сили, щоб завдати удару. Проте навряд чи вороги могли припустити, що атака розпочнеться так скоро. Не минуло ще й дванадцяти годин, відколи їм здали Трипілля.

Артема та інших повстанців ніхто не попередив, коли саме слід виступати. Вони відчули це самі, щойно здалеку гримнула гармата. Звідки вона взялася, хто стрельнув і куди, тепер було неважливо. Видно, саме це й мав на увазі старий канонір, обіцяючи, що під ногами зайд палатиме земля.

Більше ні про що не думав — підвівся, стрельнув. Шереметів постріл злився з іншими. Торохкало всюди. Спереду теж відповіли пострілами. Тут — таки ожив кулемет, і кинджальний вогонь притис атакувальників до землі. Поряд з Артемом когось звалило. Шеремет обережно поповз убік, виходячи за лінію вогню, й наткнувся на