Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

— Он Гостроокий і піде. Візьми з собою когось із мисливців — сам виріши, Опенька, наприклад. Він у лісі тямить. Можеш іще Івася взяти. Або Василька. — Борода подумав і додав: — А можеш хлопців і не брати.

Борода повернув справу так, ніби щодо хлопців можуть виникнути сумніви, а щодо Гостроокого все й так ясно. І той промовчав.

— І я піду з вами, — сказав Лисий.

— А тобі нічого лісом блукати. Й у селі справ вистачить, — відрубав Борода так, що сперечатися вже не було сенсу. — Все вирішили, то й нічого далі теревенити. Порозсідалися тут!..

Борода вже розвернувся, щоб іти додому, коли раптом щось згадав і озирнувся:

— І якщо побачу, що хтось їсть яйця, поодриваю оцими руками. — Він показав, якими саме.

Може, подіяла погроза, а може, вигляд ковальських рук із заскорузлими блискучими пальцями, якими Борода хапав біле від вогню залізо, але тепер уже й Лисий був спокійний. Більше в селі ніхто яєць не їстиме. А найцікавіше, що на Бороду ніхто не образився, нікому й на думку не спало оскаржувати його наказ.

Усі розійшлися. Діти також пішли додому. І тут Івась раптом схаменувся:

— Ой, а цебро! Ми ж по воду ходили!

Він побіг назад до криниці.

— Йди додому, Васильку, — стурбовано мовив Лисий. — Я почекаю Івася.

Лисий не чекав, а пішов слідом за хлопчиком до криниці. Було вже темно.

Щось роздивитися непросто. Але рипіння корби заздалегідь повідомило, що Івась справді набирає воду. Аж ось і він — спокійно йде додому з відром, намагаючись не розхлюпати.

— Давай удвох, — запропонував Лисий.

.. Але спокійно минути цій ночі не судилося.

Спочатку Леля, залишивши Наталку збирати вечерю, попросила Лисого допомогти їй прибрати сміття з доріжки до вбиральні. З минулої ночі, коли гроза наламала гілля, ніхто так і не прибрав уламків. А хтось уночі піде до вбиральні, то може й ноги поламати. Вони удвох швидко з цим упоралися, й Леля розповіла, що їй вдалося витягти з Марічки.

І виходило, що нічого страшного не сталося. Просто дитина під час бою з вовкулаками залікувала Опенькові рану на сідниці. Мертвою водою.

Лисий засміявся.

— Тож-бо я весь час і думав: невже Миша справді такий добрий стрілець? А єдина людина, яка бачила його в тому бою, — це Опенько. І він мовчав, бо Помидора пригрозила всім розповісти, як він дитині дупу показував. Ох і Помидора!

А потім він раптом спохмурнів і почухав лисину.

— Що сталося? — нашорошилася Леля.

— Опенько.

— Що?

— Треба зараз до нього сходити.

Леля подумала.

— Пізно вже.

— Я знаю, але відкладати… Я побіг.

Опенько не спав, хоч у хаті не світилося. Він сидів за столом, підперши голову руками, й дивився у сліпе вікно. Якось так непомітно це стало звичкою: сидіти допізна за столом і про щось думати. Що ще може робити людина, коли западає ніч? Хіба що спати. А поки сну не було, він сидів сам і думав про старість. Старість, думав він, це коли навколо не лишається людей твого віку, коли світ навколо меншає, коли в більшості — молоді люди, які не мають твого досвіду, які не розуміють тебе й не хочуть розуміти. І поговорити про це ні з ким. Бо порівняно з тобою вони всі молоді. Світло для таких роздумів не потрібне. Може, воно навіть заважає.

Навіщо жити довго, думав Опенько. Он Інженера вбили — і всі його нещастя позаду. Пластуна пришелепкуватого вбили — і теж йому тепер усе байдуже. Ніхто не дорікне, від чужого шматка не залежиш, ображатися ні на кого не треба. Ображатися, думав дід, узагалі ні на кого не варто. Що ображатися! Люди такі, як є. Он діти ж на мене не ображаються. Хоча й мали підстави. Образа на когось — це образа на себе. Насамперед. Мабуть, ображатися приємно, тільки це така приємність — дитяча. Не для дорослих людей. Пластун і не був дорослою людиною. Йому пощастило до смерті лишатися дитиною. А потім пощастило вмерти.

Довге життя — це неминуча самотність. Він може так просидіти цілу ніч, і ніхто не поцікавиться, про що думає, чому не лягає спати, що його турбує…

Рипнули двері, й ніби у відповідь на роздуми Опенька до хати зайшов Лисий.

— Добрий вечір, дядьку.

— Та наче бачилися не так давно… — Опенько навіть не намагався приховати свого здивування. — Щось трапилося?

— Ні, нічого не трапилося. Просто зайшов вибачитись.

— Це за що?

— За те… За те, що повірив Помидорі й погано про вас подумав. — Лисий з натугою підбирав слова. — Не гнівайтеся.

— Добре, не гніватимусь. А що ж таки сталося? — Опенько був переконаний, що хлопець усе ж прийшов іще з якоюсь метою. Справді, де ж це таке бачено, щоб серед ночі — та й просто вибачитися!

— Просто Леля побалакала з Марічкою, та все розповіла… Коротше… У мене недобре було на душі… Я з вами так розмовляв…

— Та що ж розмовляв… Я потім і сам подумав, що з Помидориних слів такого можна було надумати! Спершу й не зрозумів, на що вона натякає. Але то таке. Ти ж іще щось хотів?

— Та ні… Хіба просто побалакати.

Опенько крекнув. Цей хлопець ніби думки чує. Ото стояв під дверима й підслуховував, про що старий думає.

— Я, знаєте, дядьку, про що подумав. Миша — він же в лісі не так багато був. Це йому могло здаватися, що він іде на південь. А вночі недосвідчена людина може зайти куди завгодно. Ви коли шукатимете його завтра, то не дуже на його розум покладайтеся. Тобто я хотів сказати… — Лисий зрозумів, що не те бовкнув.

— Усе гаразд, хлопче, все гаразд. Я про це також подумав. Із Миші мисливець, як із мене намистяр… Та й безглуздо це. — Старий помовчав, і Лисий його не підганяв. — Безглуздо. Не той це чоловік, щоб зміг ніч у лісі перебути. Та ще й після дощу. Там після дощу таке буває!..

Лисий закивав головою. З Опеньком, виявляється, цікаво розмовляти — вони багато чого відчувають і розуміють однаково.

— А я вас, дядьку, хотів спитати, — згадав Лисий. — Коли зайшов, дуже здивувався. Чого це ви по темному сидите?

— А навіщо мені в своїй хаті світло? Чого я тут не бачив? Сиджу собі, розмовляю.

— Сам із собою?

— А то з ким… Звісно, з собою.

Лисий вирішив не питати, про що старий з собою розмовляв. Схоче —