Читати книгу - "Чорне Сонце"

ду’ного, а там, ’озумієш, сміються, що ‘айченко недото’кану ’еліквію содою начищає. Воно ж на ек’ані видно, ти ’озумієш, голова твоя й два вуха, видно, що шабля не ста’овинна! А там кажуть, вам пішли назуст’іч, дозволили ско’истатися таким о’игіналом, а ви…

– Я… я…

– Що ти? Знаємо, пе’еплутав! Ви мене на той світ заженете, ніхто ні чо’та не ’обить, а ти, ’айченко, за всіх оддувайся: ’айченко і завгосп, і освітлювач, і вантажник, так, по-твоєму? Ще й позичай у сі’ка очей, щоб кліпати че’ез вас!

– Я… Мені здається, не переплутав, – засумнівався Захарко.

– А що – навмисне підсунув мені фальшивку, щоб не пе’еживати? Щоб спокійненько, без не’вів? Один ’айченко хай сотає не’ви? Ні, голубчику, так не вийде. Ось тобі!

Райченко ухопив яснішу шаблю, замахнувся (дай йому замість шаблі шпагу – точнісінький тобі Суворов) і… пожбурив її з усієї сили, аж у заростях кропиви щось брязнуло, видко, вцілив у закинуту порожню пляшку.

– Отак! Щоб не плуталася тут мені, якщо не від’ізняєш г’ішне од п’аведного. Щоб мої очі її не бачили.

Лише перегодя, коли «буря вщухла» – навіть у небі розвіялись хмари – і Райченко вдоволено потирав долонями, сидячи на стільчику на вершині пагорба та спостерігаючи за «козацьким військом» (так, либонь, і Суворов спостерігав за своїм), Захарко поліз у кропиву, тихенько, щоб ніхто не бачив, дістав шаблю і заховав її серед кіношного причандалля: пригодиться.

Увечері Райченко сам підійшов до нього, поклав на плече руку.

– Не гнівайся, земляче. Я т’охи пога’ячився, але сам ’озумієш: така наша ’обота. Вибач.

І все йшло добре, ніхто до Захарка не мав претензій, аж поки не довелося здавати шаблю в музей.

Директор відкрив чорний футляр, дивився, дивився, і його жовте, як пергамент, обличчя ставало неживим.

– Та ви що? – ворухнув безкровними губами. – За кого ви нас маєте?

– Хіба що? – спитав Захарко, холонучи в лихому передчутті.

– Тут же й без експертизи видно, що це… злочин.

– Як – злочин?

– Знущаєтесь чи вирішили розіграти?

– Я… – У Захарковій голові стояв гарячий туман.

– Це ж фальшивка. Це дешева копія оригіналу.

– Хіба?…

– Досить із мене, – сказав директор. – Чуєте? Досить.

Він гидливо одсунув чорний футляр.

– Заберіть!

– Є! – спохопився Захарко (недарма він тоді пожалився кропивою). – Та шабля не пропала, вона є.

– То в чому ж річ? Навіщо ця кінокомедія?

– Зараз ми привеземо. Видно, переплутали.

– Як можна! – чоловік обхопив долонями сивину.

– Ми зараз! – сказав Захарко. – Машина внизу.

– Комедіанти…

– А ця хай поки що побуде у вас.

– Заберіть! – аж тупнув ногою директор. – Заберіть! Щоб очі мої не бачили цю бляху. Як можна…

Захарко серед мотлоху відшукав справжню шаблю, вона таки ясніша була за ту другу, бо нову робили не для битви, то пошкодували дорогого металу, і вона потемніла – ось що ввело в оману Райченка, а той збив з пантелику й свого асистента з реквізиту. Тільки ж режисер розписки не давав, Захарко за неї розписувався… Отож він таки відшукав справжню шаблю, але… у її руків’ї не вистачало одного камінчика, всього лиш одного камінчика, схожого на зелене котяче око. Гуртом вони вирвали до корінчика всю кропиву, перемацали кожну травинку, Захарко навколішки облазив усе довкілля (може, камінчик випорснув ще в польоті?), але, окрім зелених скалок розбитої пляшки, так нічого і не знайшли. Смарагд провалився крізь землю.

– Ви хоч уявляєте, громадянине Скоробагатько, що вам за це світить? – спитали у нього.

Захарко здогадувався.

4

Уже бараболя в брунатних мундирах урочисто парувала на столі, уже було випито по чарці (Захарко тільки пригубив, бо, коли йшлося про діло, не любив затуманювати голову), а над газовою плиткою-таганком цвіло два синіх віночки полум’я – так, без потреби.

– Хай горить, батьку, – приказував повногубий Степан. – На ваш вік хватить, хоч би, приміром, і зовсім його не виключали. Тепліше в хаті буде.

– Хай, – підтакував Василь, схиляючи кучмату голову то до одного, то другого плеча і пускаючи бездоганні кілечка диму під провислу горбату стелю (хата під «цинком» потекла в дощі, того й стеля провисла). – Так затишніше.

Захарко дивився на хлопців закоханими очима, все йому подобалося в них: і спритність та діловитість, і молодеча відчайдушність, і чуби непокірні, а особливо оте поштиве «батьку», до якого Захарко не звик, бо ніколи не мав дітей. Усмак ласував дрібненькою «американкою», вмочуючи її в алюмінієву мисочку з олією, казав щиро:

– Воно як на газі варено, то наче й добріше. Я, хло’, люблю гаряченьке. То все більше всухом’ятку перебивався, не лежить душа з тим керогазом вовтузитися. Поки розкочегариш, то їсти перехочеться. Відколи немає Мелашки, вважай, на сухому комбікормі.

– Давно без баби? – співчутливо спитав Степан, дивлячись на вишмуляний комірець Захаркової сорочини, що блищав, як хром.

– Хіба ж баба? Не дотягла й до шістдесяти годочків покійниця, – сумно сказав Захарко. – Ще жить та й жить.

– Ну, то давайте ще по одненькій! – хай там земля їй пухом.

– Беріть. А живим – здоров’я, за ваші золоті руки, хло’.

І знов дивився на них закохано (от чорти, навіть не кривляться), і дякував тій годині, яка звела його з цими хлопцями у райцентрівській чайній. Захарко став навідуватися туди, як почув, що до містечка газ таки підводять, не обминули. А до чайної часто якраз і заглядали на пиво ті хлопці, які займалися цим ділом, – він їх упізнав здалеку: зелені роби, чуби, груди колесом – словом, моряки, а не хрущики. Візьме Захарко пивця кухоль і пасе їх очима.

Якось підсіли до нього дві «роби» – веселі, розхристані, море їм по коліна. По три кухлі взяли, тільки піну під носом облизують та патрошать тараню, аж луска пирскає в усі боки. І старому вділили хвоста:

– Посолонцюйте, батьку.

Захарко пожував тарані, сьорбнув пива і почав здалеку:

– А що, хло’, якби оце, приміром, сам хтось надумався підключитися до газопроводу?

– Як це? – не зрозуміли хлопці.

– Ну, якщо він, газопровід, вважай, проходить під хатою.

– То й що?

– Підключитись до нього тихенько.

– Хе! – пирхнули хлопці в один голос, аж пиво носом пішло. А чубатіший пояснив:

– Таке, батьку, неможливе.

– Чого неможливе?

– Бо ні.

– Там у трубі такий тиск, – сказав повногубий, – що рознесе. Якби можна було, то хитрі знайшлися б.

– А от до містечка ви ж підводите, – вів своєї Захарко. – Звідти ж підводите, і не розносить.

Хлопці перезирнулися: от дає. І знов реготнули.

– Там, батьку, поставлено геерпе. То воно й не рве.

– А що це таке?

– Така машинерія, що тиск перекриває. Газорозділювач. Геерпе називається.

– А хіба її