Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

— Це я, — сказав Здоровань Луї.

— Ви що, з глузду з'їхали? — гостро поспитався мурин.

— Та ти ж бачиш, це я! — повторив Здоровань Луї.

— Я вас не знаю, — сказав негр.

Здоровань Луї сумно подивився на нього.

— Ти що, не пам'ятаєш мене? Ми ж учора зустрілися, ти якраз викупався!

Мурин закашлявся і сплюнув. Стараче й Маріо підвелися і стали обабіч Здорованя Луї. «Відчепляться вони від мене чи ні?» — люто подумав Здоровань Луї. Маріо легенько сіпнув його за рукав.

— Годі, — сказав він. — Ти ж бачиш, він не хоче впізнавати тебе.

— Це мій мурин, — погрозливо сказав Здоровань Луї.

— Заберіть його, — сказав негр. — О котрій годині ви вкладаєте його до ліжка?

Здоровань Луї глянув на негра і відчув себе нещасним: це був він, такий гарний і веселий, у своєму ловкенькому солом'яному брилі. Чому ж він такий невдячний і забудькуватий?

— Я пригощав тебе вином, — сказав він.

— Ходім-бо! — повторив Маріо. — Це не твій мурин: вони всі однакові.

Здоровань Луї стиснув кулаки і обернувся до Маріо.

— Дай мені спокій, кажу тобі! Це не твоє діло.

Маріо позадкував.

— Всі негри схожі один на одного, — занепокоєно сказав він.

— Облиш його, Маріо. Це ж тварюка, йди-но сюди, — гукнула Дезі.

Здоровань Луї ладен був уже затопити йому, як двері відчинилися і заявився другий мурин, геть точнісінько такий, як і перший, в солом'яному брилі й рожевому костюмі. Він байдуже зиркнув на Здорованя Луї, танцюючим кроком пройшов через бар і сперся ліктями об шинквас. Здоровань Луї протер очі, а потім по черзі зиркнув на обох негрів. Далі зареготався.

— Цей мурин мовби подвоївся, — сказав він.

Підійшов Маріо.

— Ну що, бачиш?

Здоровань Луї був збентежений. Він не любив ні Маріо, ні Стараче, та почувався винним перед ними. Він узяв їх за руки.

— Я думав, це мій мурин, — пояснив він.

Негр обернувся до нього спиною і знову почав пити. Маріо глянув на Стараче, потім вони обоє обернулися до Дезі. Вона стояла, впершись руками в боки, й чекала їх. Вигляд у неї був неприязний.

— Гм! — сказав Маріо.

— Гм! — сказав Стараче.

Вони розвернулися, вхопили Здорованя Луї за руки й потягли до виходу.

— Підемо пошукаємо твого мурина, — сказав Маріо.

Вулиця була вузька й порожня, тхнуло капустою. Над покрівлями видно було зорі. «Вони всі однакові», — сумно подумав Здоровань Луї. І поспитався:

— Багацько їх у Марселі?

— Кого, любчику?

— Муринів.

— Та взагалі немало, — хитаючи головою, відказав Маріо.

«Я геть затурканий», — подумав собі Здоровань Луї, «та я вам допоможу, — сказав капітан, — буду вашою покоївкою». Маріо обхопив Здорованя Луї за поперек, капітан смикнув за бретельку комбінації, Мод не могла втриматися від сміху: «Таж ви тримаєте її навиворіт!» Маріо нахилявся вперед, він міцно стискав Здорованя Луї за поперек, він терся головою йому об живіт і повторював: «Це мій любчик, правда, Стараче, коханчик мій, ми кохаєм одне одного». А Стараче мовчки реготався, голова його оберталася, оберталася, зуби блищали, це було якесь марення, голова його дудоніла від галасу і світла, він простував назустріч іншому галасу й іншому світлу, вони не відпустять його до ночі, сміх Стараче, його смагляве лице, яке то виринало, то опускалося, лисячий писок Маріо, йому хотілося блювати, море підіймалося й опускалося у П'єровому шлунку, він уже втямив, що ніколи не зустріне свого мурина, Маріо пхав його, Стараче тягнув, негр був янголом, а я в пеклі. Він сказав:

— Негр був янголом.

І дві великі сльози покотилися його щоками. Маріо пхав його, Стараче тягнув, вони звернули за ріг, П'єр заплющив очі; було тільки миготливе світло ліхтаря на бруківці й піняве шелестіння води об форштевень.

Віконниці зачинені, вікна зачинені, тхнуло блощицями й формаліном. Він схилився над паспортом, пломінець свічки освітлював його кучеряву сиву чуприну, але тінь від його голови вкривала всенький стіл. «Чому він не запалює електричного світла, він же зіпсує собі очі». Філіп почухав горло: він мовби потонув у тиші й забутті; «там я існую, нарешті я існую, я міцний, я диктую свою волю, вона не здужала проковтнути шматок, в горлянці у неї стояв давучий клубок, а він був приголомшений, рука, яку він на мене підняв, немовби одсохла, він не думав, що я здатен учинити таке, там я щойно народився, одначе я тут, навпроти цього низького дідка з сивими вусами, який немовби геть забув про мене. Тут; тут! Тут триває моя монотонна присутність серед сліпих і глухих, я розчиняюся в пітьмі, а там, у світлі канделябра, поміж кріслом і тапчаном, я існую, там зі мною рахуються». Він тупнув ногою, й дідок підняв підсліпуваті очі, суворі, сльозливі й утомлені.

— Ви були в Еспанії?

— Авжеж, — відказав Філіп. — Три роки тому.

— Ваш паспорт недійсний. Його слід було продовжити.

— Знаю, — нетерпляче сказав Філіп.

— Мені байдуже. Ви говорите еспанською?

— Як французькою.

— Якщо з таким світлим чубом вас приймуть за еспанця, то вам дуже поталанить.

— Є й біляві еспанці.

Дідок стенув плечима.

— Як знаєте, я вас попередив…

Він неуважно погортав паспорт. «Я тут, у фальшувальника». В це важко було повірити. З самісінького ранку важко було у все повірити. Фальшувальник не схожий був на фальшувальника, він скидався на жандарма.

— Ви скидаєтеся на жандарма.

Старий не відповів; Філіпові стало незручно. Незначущість. Вона повернулася сюди, ця прозора незначущість попереднього дня, коли я проходив крізь їхні погляди, коли я був труським шклом на спині шкляра і коли я проходив крізь сонце. Там, тепер я непрозорий, мов небіжчик; вона питає себе: «Де він? Що він робить? Чи думає він усе-таки про мене?»

— Ну? — поспитався Філіп.

Дідок перевів на нього втомлений погляд.

— Вас прислав Пітто?

— Ви вже втретє запитуєте мене про це. Так, мене прислав Пітто, — гонористо заявив Філіп.

— Гаразд, — сказав дідок. — Зазвичай я роблю це задурно; та для вас воно коштуватиме три тисячі франків.

Філіп скорчив гримасу Пітта.

— Та певно ж. Я не збирався просити вас про безкоштовну послугу.

Старий посміхнувся. Мій голос фальшивий, роздратовано подумав Філіп. У мене ще немає природного нахабства. Надто ж у стосунках зі старими. Поміж ними і мною існує давній рахунок несплачених ляпасів. Перш ніж балакати з ними, як рівний, я мушу повернути ці ляпаси. Та на останньому, блискавицею майнуло в його голові, на останньому ще немає дати.

— Ось, — мовив він.

Потім дістав гаманця і поклав на