Читати книгу - "Колекціонер"

Наче дощ, нескінченний сірий дощ. Який нищить усі кольори.

Забула записати вчорашній сон. Здається, мені сни завжди сняться перед світанком, і це якось пов’язано із задухою в цій кімнатці, коли її замикають на ніч. (Таке полегшення — коли він приходить, відчиняє двері, а там працює вентилятор. Я просила його дозволити мені одразу вийти й подихати, але він завжди змушує мене дочекатися, поки доснідаю. Я так розумію, що, випустивши мене зранку, він не дасть мені оті півгодини потім, то не наполягаю.)

А снилося мені ось що. Я намалювала картину. Не можу пригадати, що на ній було, але я лишилася задоволена роботою. То було вдома. Я вийшла надвір і вже там відчула: щось не так. Мусила повернутися. Коли я забігла до своєї кімнати, М сиділа там на невисокому столику (Мінні, перелякана, стояла біля стіни, здається, там також чомусь був Дж. П. і ще якісь люди), а від картини залишилися клапті — довгі тонкі смужки полотна. А М клацала над столом своїми садовими ножицями, і мені було видно, що вона бліда від люті. Я відчула те саме. Найдикішу лють і ненависть.

Тоді я прокинулася. Я ніколи не відчувала такої ненависті до М — навіть того дня, коли вона напилась і вдарила мене на очах того осоружного Пітера Кейтсбі. Пам’ятаю, як я тоді стояла, відчуваючи той ляпас на щоці, — і це було соромно, принизливо. Я була вражена, що завгодно… але мені було за неї ніяково. Я підійшла до неї, посиділа коло її ліжка, потримала її за руку, дала їй виплакатися, пробачила і потім захищала її від тата й Мінні. Але цей сон задавався таким реальним, таким жахливо справжнім.

Я спокійно сприйняла, що вона намагалася не дати мені стати художницею. Батьки завжди розуміють своїх дітей неправильно (але своїх я розумітиму!), я усвідомлювала, що від мене очікувалося, що я буду сином і хірургом, яким не вдалося стати бідолашному Т. Тепер цю роль виконуватиме Кармен. Власне, я пробачила їм боротьбу за їхні амбіції проти моїх амбіцій. Я перемогла і маю їх пробачити.

Але оця ненависть уві сні. Вона була така реальна.

Не знаю, де її подіти, як позбутися цієї мани. Я могла б розповісти про це Дж. П. Але наразі тільки сопливі рядки олівцем у цьому блокноті.

Жоден, хто не жив у кам’яному мішку, не зрозуміє, наскільки абсолютна тиша тут, унизу. Жодного звуку, якщо його не видам я сама. Відчуття таке, ніби я майже померла. Похована. Ніякі сторонні звуки не допомагають мені бути живою. Часто ставлю платівки не заради того, щоб слухати саме музику, а заради звуків як таких.

У мене тут часто виникає химерна ілюзія. Ніби я оглухла. Щоб перевірити, мушу видавати якийсь звук. Прокашлююся, щоб довести собі, що все гаразд. Я мов та японська дівчинка, яку знайшли в руїнах Хіросіми. Усюди запала мертва тиша, то вона співала пісень своїй ляльці.

25 жовтня

Тікати, тікати, тікати звідсіля.

Годинами міркувала над цим сьогодні. Ідеї абсолютно дикі й безглузді. Він такий проникливий, неймовірний. Захищений з усіх боків.

Напевне, здається, що я жодного разу не пробувала втекти. Але щодня я такі спроби чинити не можу, ось у чому річ. Я маю рознести спроби в часі. І кожен день тут тягнеться як тиждень на волі.

Насильством нічого не зробиш. Треба хитрістю.

Я не можу отак просто вдарити людину, яка переді мною. Від самої думки в мене ноги підкошуються. Пам’ятаю, як ми з Дональдом лазили десь в Іст-Енді після того, як побували на Вайтчепел, і побачили групу хуліганів, які обступили двох літніх індусів. Ми перейшли вулицю, мені стало зле. Хулігани кричали, лаялись і відтискали індусів із хідника на проїжджу частину. Дональд сказав: «Що тут можна зробити?» — і ми обоє вдали, що не звернули на це уваги, і поспішили зникнути. Але це було жахливо — їхнє насильство і наш страх перед ним. Якби він прийшов зараз до мене, став навколішки і дав мені в руки кочергу, я б не змогла вдарити його.

Нічого не виходить. Останні півгодини намагалася заснути і не змогла. Писати тут — як наркотик. Це єдине, на що я з нетерпінням чекаю. Після обіду прочитала те, що позавчора написала про Дж. П. І все здалося яскравим. Розумію, причина тут у тому, що моя уява заповнює своїми образами те, що інша людина б не зрозуміла. Тобто це все дурна самовпевненість. Але для мене видавалася якимись ледь не чарами можливість прикликати минуле. Та й не можу я жити в такому теперішньому. Коли б я в ньому жила, то з глузду з’їхала б.

Сьогодні згадувала, як я повела Пірса з Антуанеттою до нього. Його темний бік. Ні, я впорола дурницю. Вони прийшли на Гемпстед випити кави, і ми мали піти до «Еврімена», але там була завелика черга. То я згодилася на їхні вимоги і взяла їх із собою до нього.

Це було від мого марнославства. Я забагато говорила про нього. От вони й почали натякати, що, мовляв, яка ж я подруга, якщо не познайомлю їх із ним. І я на це піддалася.

Коли він нам відчинив, я бачила, що він не радий, але запросив нас нагору. І, Боже, який це був жах. Жах і кошмар. Пірс поводився так банально і дешево, як тільки міг, а Туанетта взагалі наче заповзялася себе пародіювати, грала роль такої собі сексуальної штучки. Я намагалася всіх перед усіма виправдати. Дж. П. був у такому химерному гуморі. Я розуміла, що він може просто піти й зайнятися своїми справами, але він не став за своєю звичкою грубіянити. Мабуть, він побачив, що Пірс просто намагається приховати своє відчуття невпевненості.

Вони намагалися витягти його на обговорення його власних робіт, але він цього не бажав. Почав грубіянити. Лаятись останніми словами. Наговорив усіляких цинічних слів про Слейд і різних художників — так, наскільки я знаю, він насправді про них не думає. Йому вдалось епатувати мене й Пірса, але, звичайно, Антуанетта його затьмарила. Кліпаючи віями, манірно посміхаючись, вона наговорила ще більшої гидоти. Тож він змінив тактику. Став нас уривати на півслові, щойно хтось розтуляв рота (мене теж).

І тоді я зробила ще більшу дурницю, ніж оце приводити їх