Читати книгу - "Американський психопат"

Ми з Евелін — чи не найкраще вбрана пара. На мені — пальто з ягнячої вовни, шерстяний піджак та штани з шерстяної фланелі, бавовняна сорочка, кашеміровий светр із V-подібним вирізом і шовкова краватка, все від «Армані». Евелін вдягнула бавовняну блузку від «Дольче енд Габбана», замшеві туфлі від «Ів Сен-Лоран», спідницю з телячої шкіри з трафаретним орнаментом від «Адріенн Ландау» з замшевим паском від «Джилл Стюарт», колготки від «Кельвін Кляйн», сережки з венеційського скла від «Френсіс Патікі Штейн»; в руках у неї біла троянда, яку я купив у корейському кіоску, перш ніж Керрузерс заїхав за мною на лімузині. Сам він вбраний у спортивний піджак із ягнячої вовни, кардиган з кашеміру та шерсті лами, трикотинові штани, бавовняну сорочку та шовкову краватку, все від «Гермес». («Як жалюгідно», — шепоче мені Евелін, і я мовчки погоджуюсь.) На Кортні — топ з шовку органді в три шари і довга оксамитова спідниця-годе, сережки з оксамитом та емаллю від «Хозе та Марія Баррера», рукавички «Портолано» та взуття від «Ґуччі». Пол та Ешлі, як на мене, надто урочисто вбрані, вона навіть вдягнула темні окуляри, хоча в лімузині тоновані вікна, і взагалі вже сутінки. Ешлі тримає букетик стокроток, який подарував їй Керрузерс, однак ревнощів у Кортні це не викликало — вона зосереджена на бажанні роздерти обличчя Евелін, і, хоча це обличчя привабливіше, ніж у неї, зараз мені це видається непоганою ідеєю, я б не проти подивитись, як Кортні це робить. У Кортні трохи краще тіло, а в Евелін — красивіші груди.

Концерт почався хвилин двадцять тому. Ненавиджу живу музику, але всі навколо стрибають, їхній радісний галас цілком може позмагатися з ревінням, що лине з колонок над нами. Єдине справжнє задоволення — бачити Скотта та Енн Смайлі в десяти рядах за нами, на паскудніших, хоча й не дешевших місцях. Керрузерс міняється місцями з Евелін, щоб обговорити зі мною справи, але я нічого не чую, тож міняюсь місцями з Евелін, щоб поговорити з Кортні.

— Луїс проноза, — кричу я. — Він нічого не підозрює.

— Едж носить «Армані», — кричить вона і показує на басиста.

— Це не «Армані», — волаю я у відповідь. — Це «Емпоріо».

— Ні, — гукає вона. — «Армані».

— Сірі тони надто приглушені, бірюзові й темно-сині теж. Чіткі вилоги, м’яка шотландка, горошок та смуги — ось «Армані». Не «Емпоріо», — кричу я, затуливши вуха руками, вкрай роздратований тим, що вона цього не знає і не може їх розрізнити. — Є різниця. Хто з них Ледж?

— Може, ударник Ледж, — волає Кортні. — Здається. Я не впевнена. Мені потрібна сигарета. Де ти був минулої ночі? Якщо скажеш, що з Евелін, я тебе вдарю.

— На ударнику нічого від «Армані» нема, — кричу я. — І «Емпоріо» теж ніде нема.

— Я не знаю, хто з них ударник, — кричить Кортні.

— Спитай у Ешлі, — криком пропоную я.

— Ешлі? — гукає вона, тягнеться через Пола і торкається ноги Ешлі. — Хто з них Ледж?

Ешлі волає щось, я не чую, тоді Кортні повертається до мене і знизує плечима.

— Вона каже, їй не віриться, що вона в Нью-Джерсі.

Керрузерс знаками показує Кортні, що хоче помінятись з нею місцями. Кортні відмахується від нього і бере мене за стегно, я одразу напружую його, і вона схвально проводить по ньому пальцями. Однак Луїс наполягає, тож вона підводиться і кричить до мене:

— Нам сьогодні потрібні наркотики!

Я киваю. Вокаліст, Боно, вищить щось на зразок «Де всі біти звучать однаково». Евелін та Ешлі виходять купити сигарет, зайти до вбиральні й випити чогось освіжаючого. Луїс сідає поряд зі мною.

— Дівчата знудились, — кричить він мені.

— Кортні хоче, щоб ми дістали трохи кокаїну, — волаю я.

— Ну, чудово, — надувається Луїс.

— Столик десь замовляли?

— У «Брюсселі», — волає він, дивлячись на «Ролекс». — Але сумніваюся, що ми встигнемо.

— Якщо не встигнемо, — попереджаю я, — я більше нікуди не поїду. Висадиш мене біля моєї квартири.

— Встигнемо, — гукає він.

— Якщо ні, то, може, японська кухня? — пропоную я, вже м’якше. — У Верхньому Вест-Сайді є шикарний суші-бар. «Леза». Шеф-кухар раніше працював у «Ізоїто». У них у «Заґаті» чудовий рейтинг.

— Бейтмене, я ненавиджу японську кухню! — кричить до мене Керрузерс, затуливши вухо рукою. — Вузькоокі покидьки.

— Що, — кричу я, — ти верзеш?

— Я знаю, знаю, — волає він, вирячивши очі. — Вони заощаджують краще за нас, і у них небагато винаходів, але вони точно, в біса, знають, як красти наші відкриття, покращувати їх, а потім запихати в наші довбані горлянки!

Я дивлюсь на нього й очам своїм не вірю, потім переводжу погляд на сцену. Там гітарист бігає по колу, Боно простягнув руку до глядачів і біжить з краю сцени, і я знову дивлюся на Луїса. У нього досі обличчя багрове від люті, він дивиться на мене, очі вирячені, на губах слина, і нічого не каже.

— І як це, в біса, пов’язано з «Лезами»? — нарешті запитую я, щиро збентежений. — Витри рот.

— Тому я ненавиджу японську їжу, — кричить він у відповідь. — Сашимі. Рол Каліфорнія. О, Господи, — він вдає, що засовує палець у горло і зараз блювоне.

— Керрузерсе… — я зупиняюся, досі дивлюся на нього зблизька, вивчаю його обличчя, трохи наляканий, і не можу згадати, що ж я хотів сказати.

— Що, Бейтмене? — питає Керрузерс, нахиляючись до мене.

— Слухай, аж не віриться в цю фігню, — кричу я. — Не віриться, що ти не замовив столик на пізніше. Нам доведеться чекати.

— Що? — гукає він, прикладаючи долоню до вуха, наче це щось змінить.

— Нам доведеться чекати! — кричу я голосніше.

— Це не проблема, — відповідає Луїс.

Вокаліст добігає до нас, простягнувши руку, я відмахуюсь від нього.

— То все гаразд? Гаразд? Ні, Луїсе, ти помиляєшся. Не гаразд.

Я дивлюся на Пола Овена, якому теж, вочевидь, нудно, він затулив вуха руками, але все одно примудряється про щось говорити з Кортні.

— Чекати не доведеться,