попереджає. Паша здригається, обережно соває шоколадку малому в рукав. Повертається в зал. Дочекатися ранку, нагадує сам собі, дочекатись і виїхати звідси. Завтра будемо вдома. Все буде добре. Все вийде. Сотні сонних жіночих тіл, теплий одяг, зимове взуття, діти на руках, домашнє начиння на санчатах, торби й картонні коробки. Хтось шепочеться в кутку, хтось накривається ковдрою. Темно, лише знадвору б’ють потужні фари вантажівки, вихоплюючи із сутінків світло-сині жіночі обличчя. Загалом, усе це нагадує театр перед початком вистави: світло вже вимкнули, всі заспокоїлись, хоча хтось іще намагається договорити, дошепотіти про найголовніше. Але все одно чогось не вистачає. Дійових осіб, здогадується Паша. Але ось-ось з’являться. Точно з’являться — куди ж без них? Початок другої. Ще кілька годин. З’явиться автобус. Усе буде добре. Стрілянина змістилась на північ, у бік станції, довкола вокзалу тихо, але ніхто не виходить. Ніхто не вірить, що все закінчилось. Думають, пастка. Думають, що там, за вокзальними дверима, на них і далі чекає щось страшне. Тому краще пересидіти тут, за міцними вокзальними стінами. Туляться одне до одного, як тварини в ковчезі. Самі себе заспокоюють. Самі собі не вірять. Паша помічає в іншому кінці, при дверях, патрульних, які його нині вже перевіряли. Вони теж помітили його, стоять, уважно слідкують за кожним його рухом. Ось один щось шепоче на вухо іншому, той киває головою на знак згоди. Краще я піду, вирішує Паша, краще не чекати, доки вони зважаться й підійдуть. Повільно, не роблячи різких рухів, розвертається. Уважно розглядає розклад руху на стіні, мовби справді розраховує виїхати звідси першим ранковим. Поважно киває, робить вигляд, що запам’ятовує, поправляє окуляри, щоб краще було видно. Потому тихо, крок за кроком, суне на вихід, лишаючи патрульних ні з чим. А коли залишається кілька кроків, не помічає під ногами сонну пасажирку, що лежить на вовняному кожусі, поставивши коло себе два металевих відра: одне з яблуками, друге — із золотистою цибулею. Не помічає, чіпляє ногою відро, воно легко перевертається, підчеплене його черевиком, і котиться лунко кам’яною долівкою, ніби хто б’є у дзвін, сповіщаючи всіх про пожежу чи про наближення ворожого війська. І цей подзвін відбивається від високих вікон і холодної стелі, і всі нажахано підриваються, виринають зі свого неспокійного сну, висовують перелякані голови зі своїх сновидінь, намагаючись розгледіти в сутінках, що за ґвалт, що за гуркіт, куди бігти? Діти відразу ж починають нити. Жінки здіймають крик, ще не розуміючи, що відбувається, проте привертаючи про всяк випадок до себе увагу. Яблука закочуються між чужих речей, розчавлюються чиїмись підошвами, зникають назавжди між наляканих жіночих тіл. Усі дивляться на Пашу, як на демона, що з’явився з темряви й порушив загальну тишу, розірвав її жахливим дзвоном і гуркотом, приніс їм якусь звістку. Паша стоїть і відчуває, що всі дивляться саме на нього, чекають, що він скаже, про що важливе повідомить. Діти лякаються його великої темної постаті, жінок він теж напружує. Але ніхто не наважується запитати, хто він, звідки, з чим сюди прийшов. Паша думає вже щось вигадати й тут бачить, що патрульні йдуть просто до нього — впевнено, не поспішаючи, розуміючи, що тікати йому нікуди, що він цілком у їхніх руках. Тоді Паша нахиляється, підхоплює кілька яблук, соває їх у жменю пасажирці, яка так нічого й не зрозуміла: сидить, дивиться на нього, як на природну аномалію. Потому ще раз поправляє окуляри та зникає в коридорі. Патруль зупиняється. Думають: іти слідом, знайти його, розстріляти за колонами чи хай живе? Хай живе, думають. І Паша живе.
+
Так, мов у березні. Неспокійно й тривожно. І дихати боляче від розуміння того, що все може бути, все може статися. Що ось варто від’їхати звідси за найближчий семафор — і почнеться нове життя, зовсім не подібне до того, яким він живе, до якого він звик. Хоча він завжди любив свою станцію, суху зелень літа, темну від мастила траву, запасні колії, що губляться між цупкими стеблами. Любив голоси станції, її запах. Небо над господарськими приміщеннями. Вагони, схожі на будинки, мешканці яких не можуть знайти собі місця, перебираються з одного на інше, випробовують долю. Осінь він теж любив. Осінь на станції була строгою та серйозною. Восени всі зустрічалися після довгих літніх місяців, після пилу та сонця, і помітно було, як усі виросли за літо, як змінились. Потому з довколишніх городів і дачних ділянок, із подвір’їв та скверів тягло димами: палили спочатку бур’ян, за ним листя, що осипалося з високих дерев. Повітря холонуло й гірчило, діставався зимовий одяг, починались дощі, ґрунт намокав, пересуватися ставало важко. Та й не було тут куди пересуватися. Натомість зима знову робила життя на станції веселим і сонячним: рови за складами й доріжки вздовж річки засипало снігом, сама річка перемерзала, холодна течія рухалась під сірою кригою повільно, мов кров уві сні. Зранку прикочувались локомотиви — вкриті снігом та інеєм, після нічних перегонів, пробившись крізь тумани й замети, втомлені, проте неспинні, готові далі тягнути безкінечні валки вагонів. Сонце стояло над дахами й коліями, колійники весело сварились, вони, школярі, тікали з уроків, перебирались насипом, виходили на пагорби, що тяглись уздовж замерзлого річища. Сонце зависало в найвищій точці неба, взимку його постійно не вистачало, потрібно було полювати за ним, виловлювати з морозяного простору. Час від часу зі снігів вивалювався черговий потяг, рвався натруджено за обрій, лишаючи по собі золоті вихори інею, поєднуючи відоме з невідомим.
Але навесні все так чи інакше змінювалось. Повітря ставало іншим. Воно зрушувало з місця, перемішувалось над станцією, і в загуслому, застояному просторі раз по раз протікали струмені чогось невідомого, чогось такого, що кидало тебе вперед, примушувало серце битися частіше. Вечірні ліхтарі горіли відчайдушно й розпечено, з ріки підіймався туман, локомотиви в темряві рухались обережно, як пси. У березні він завжди втрачав спокій, у березні хотілося вибратися звідси, поскидати речі до торби й рушити першим вечірнім у невідомому напрямку — зникнути в зелених сутінках, розчинитись, рухаючись за сонячними потоками. Навесні вечорами їх усіх тягнуло на станцію, до її подорожніх запахів і транзитних світел. Галаслива підліткова компанія отиралась під вокзальними стінами, різко реагуючи на зауваження дорослих, непокірно виставляючи молоді стрижені голови назустріч усім вітрам і протягам. Беззмістовні розмови, безтямний сміх, нічим не мотивоване щастя — саме так і має все бути навесні, коли тобі чотирнадцять, саме так усе й було.
І не було нічого поза тим. Ні прапорів
