Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

На молитві умлівав єсь,

Кровавий пот ізмивав єсь.

Однак принял чашу страсті,

Хотяй всіх грішников спасти!

Із вуст невільників важко щось було почути, окрім стогонів. І раптом вони попідводили голови, підхопили:

Тебе били, укоряли,

В лице плівали і питали:

Проци, Христе, хто тя біє?

Весь народ пакости діє!

– Ану тихо, гяури, позакривайте роти, невірні собаки! – забігав по пристані наглядач, однак пісня розрослася так, що її не годен був уже зупинити той миршавий бусурманин. Дарма періщив своїм канчуком, намагаючись когось примусити замовкнути, залякати. Дуже скоро пісню підхопила вся пристань:

За кого же терпіл сія

Господь праведний Месія?

Терпів за наші злі діла,

Лични студни гріхи тіла!

– Тихо, шайтан вас забирай! – наглядачі вже позбігалися з усіх боків, за ними яничари. Тільки невільники, окрилені піснею, не боялися ні їхніх канчуків, ні ятаганів.

Осих убо умилімся

І пред Христом услезімся.

Притерпів ві за нас рани —

Умилосердися над нами!..

Купець Ахмет сидів за широким столом із пером у руці. Він собі щось записував, передивлявся якісь папери, щось підсумовував. Це був огрядний бородатий дядько, чорноокий, як і всі турки.

Наглядач притяг Юрія, штовхнув під стіну. Кульчицький, заточившись, впав, загримів кайданами. Це відволікло Ахмета, він підвів очі від рахунків.

– Це він почав співати. Що з ним робити? – вклонився наглядач.

– Зажди. Щось я ніяк не можу розібратися у всіх тих паперах. Ніби справи йдуть добре, а грошей не видно. От складений акт про п’ятсот мішків кави. Де ті мішки? Мито ми заплатили, а кава зникла? А пшеницю ми брали, а ячмінь? Я тут нічого не можу втямити!

Схоже, турок мав важливіші справи, ніж знущатися над невільником. Наглядач поклонився.

– Ми все виконували, як ти велів, вельможний. Я сам пильнував, аби жоден мішок, жодна жменька не пропала!

Ахмет зітхнув:

– Отак робиш, робиш на вас, топиш свої гроші як у болото… Пише он в описі: «Куплено 10 лаштів ячменю, 7 лаштів пшениці, 12 лаштів вівса». От, двісті дукатів заплатили. Ні зерна, ні грошей, тільки миші по складах бігають. А з тютюном що? Такий самий безлад!

Наглядач розвів руками:

– Продавали, як ти і велів, по піваспра за гарнець. Усе у відомість писали…

Юрій спокійно чекав своєї долі, сидячи просто на долівці, спершись об стіну. Турки говорили сміло, не криючись, не знали, що непокірний невільник розуміє по-їхньому. Раптом він сказав турецькою:

– Кінчаймо, тату, торгувати, бо вже нема чим здачу давати.

Обидва турки враз поглянули на нього.

– Як ти смієш обзиватися без дозволу, невірна собако! – рявкнув наглядач і з канчуком замахнувся на Юрія.

– Чекай, – зупинив його купець. Запитав невільника: – Звідки ти вмієш по-нашому?

– Бував у ваших краях.

– Що означає те, що ти сказав?

Юрій глянув сміливо на купця, хоча невільникам і заборонялося дивитися в очі своєму господарю. Тоді перевів погляд на наглядача, на обличчі якого застигла гримаса гніву.

– Колись у нас жив один жид і мав він сина. Одного разу взяв його на торг. Старий давав товар, а малий видавав решту. Так видавав, що на кінець дня не було ні грошей, ні товару. От він і сказав до старого: «Кінчаймо, тату, торгувати, бо вже нема чим здачу давати». Так і у вас.

Наглядач знов замахнувся.

– Підлий раб, ти посмів обізвати свого господаря жидом?

– Та зажди ти, Мустафо! – гаркнув Ахмет, і наглядач відійшов від Юрія, як побитий пес. Натомість купець знову запитав невільника: – До чого тут та байка, яку ти розповів?

– Бо ви продали збіжжя за те, за що й купили. А крім того, у вас пішли затрати на мито, на дорогу – одне слово, ти, купче, сам втопив свої гроші.

Ахмет нахмурився:

– Поясни.

– Нема чого пояснювати. Ти купив 29 лаштів зерна, а це 1740 корців, і десь коло 62–63 тисячі гарнців. Ти заплатив 200 дукатів, а дукат на ринках коштує десь 160 аспрів. Один лашт зерна тобі обійшовся десь близько семи дукатів. Це досить дорого, я знаю, де можна взяти за п’ять з половиною. Якщо перевести дукати у аспри, то ти один гарнець брав десь за піваспра. А продавав за скільки?

– Також за піваспра, – купець і наглядач пороззявляли роти й перезирнулися. – Мустафо, негайно розкуй його!

Кульчицький сидів уже за столом і переглядав папери. Купець і наглядач стояли над ним, підносили йому все, що Юрій вимагав. Козак впорядкував документи, на його вимогу Ахмет познаходив багато із паперів, яких бракувало, які валялися бозна-де. Далі Юрій почав малювати: розграфив аркуш паперу, позначив дебет, кредит, кількість товару і суму, почав писати й рахувати.

Ахмет із зачудуванням дивився на його роботу і тільки потилицю почухав, коли Юрій вручив йому звіт.

– Я дам тобі новий, гарний одяг, ти будеш їсти з мого столу. А ще подарую наложницю, а як хочеш – то й дві.

Кульчицький поглянув на нього:

– Не хочу я нічого. У неділю свято велике християнське – Великдень. Дозволь моїм братам відпочити в той день і гідно Бога нашого прославити…

Розділ ХХІІІ. 1674 рік. Оттоманська імперія

Він більше не жив у малому смердючому сараї разом з іншими невільниками. Ахмет подарував йому свій старий одяг, їсти також давав, що сам їв. Кульчицький жив у вузькій, але теплій комірчині просто на складі, де вів облік і тримав свої папери. Саме таку роботу тепер доручав йому купець Ахмет. Друзі-невільники спочатку дивилися на нього криво, навіть плювали в його бік. Вони поки що не розуміли, чим Юрій зумів заслужити таку ласку. Лише потім дізналися: на Великдень, коли їм видали новий одяг, дали помитися й не заставляли цілий день нічого робити, а зате дозволяли молитися й тихо співати, то заслуга Юрія.

Кульчицький і не намагався розжитися на ласці Ахмета, а лише завжди просив за своїх товаришів: купець став поважати його за це ще більше.

– Бувають такі собаки, бо людьми їх не назвеш, які готові свого брата втопити у ложці води. Ти ж дбаєш за своїх одновірців, шляхетний ти чоловік. Тобі, далебі, можна вірити.

А ще, як і обіцяв купець, він прислав Юрієві наложницю – рабиню. Кульчицький відмовився – мав свою дружину, яку пам’ятав і досі любив.

– Вона гарна? – запитав про Марію наглядач Мустафа.

– Дуже гарна.

– Тоді забудь про неї. Якби це була турчанка, то чекала