Читати книгу - "Біле Ікло"

минулому своєму житті він любив зручності й відсутність страждання, ненавидів незручності й біль і діяв згідно з цим. Тепер усе було не так. Керований новими почуттями, він часто обирав незручності й муки через любов до свого бога. Таким чином, рано-вранці, замість того щоб блукати в пошуках харчів або лежати в затишному захищеному місці, він годинами чекав на порозі хатини, воліючи побачити свого бога. Увечері, коли хазяїн його повертався, він залишав тепле місце, викопане ним у снігу, щоб почути слова вітання й дістати дружні пестощі. Біле Ікло відмовився навіть від м’яса, щоб побути зі своїм богом, заслужити від нього ласку або вирушити з ним у місто.

Симпатія змінилася любов’ю. Любов проникла в саме осердя його душі, куди ніколи не проникала симпатія, і з дна душі у відповідь піднялося нове відчуття. За те, що він отримував, Біле Ікло платив тим самим. Нарешті перед ним був справжній бог, добрий, променистий, під впливом якого природа його розквітала, як розквітає квітка під променями сонця.

Та Біле Ікло не вмів відверто виявляти свої почуття. Він був дуже старий, і характер його встиг уже настільки сформуватися, що нові шляхи в цьому напрямку були для нього закриті. Постійна самота, стриманість, похмурість наклали на нього свій відбиток. Він ніколи в житті не гавкав і не міг уже навчитися виражати гавканням свою радість, коли наближався його бог. Він ніколи не кидався йому назустріч, ніколи не показував своєї любові експансивним або смішним способом. Він чекав свого бога на шанобливій відстані, але чекав завжди і завжди був поруч. Любов його межувала з обожнюванням, безмовним, німим обожнюванням. Тільки відданим поглядом своїх очей, що напружено стежили за кожним рухом хазяїна, виражав він свою любов. Іноді, коли бог дивився на нього й говорив із ним, Біле Ікло відчував якусь незручність, яка походила від бажання виявити свою любов і суто фізичної нездатності зробити це.

Незабаром він пристосувався до свого нового життя. Він зрозумів, що не слід займати інших собак свого господаря. Все ж таки його властолюбний характер позначився і тут, і він, добре провчивши їх, змусив поважати себе й визнати свою зверхність. Досягнувши цього, вовк заспокоївся. Зустрівшись із ним, пси поступалися йому дорогою і безперечно виконували його волю.

Так само терпляче він навчився ставитися до Мата, як до власності свого хазяїна. Останній рідше годував його. Це входило до обов’язків Мата, але Біле Ікло розумів, що він їсть харчі господаря, який годує його за допомогою іншої особи. Мат одного разу спробував надіти на нього хомут і примусити його тягти нарти з іншими собаками. Одначе спроба не вдалася. Тільки коли Відон Скотт власноруч запряг його, Біле Ікло збагнув, що це воля хазяїна, щоб Мат керував ним і поганяв нарівні з іншими собаками.

Нарти Клондайку, на полозах, відрізнялися від тих, якими користувалися на річці Макензі. Собаки впрягались інакше, не віялом, а вервечкою, так що у Клондайку передовий собака був справжнім ватажком. Ватажок був найрозумнішим і сильнішим псом, а інші корилися йому і боялися його. Біле Ікло неминуче мусив стати головним собакою. Він не міг задовольнятися меншим, і Мат незабаром зрозумів це. Біле Ікло сам обрав собі це місце, і Мату не залишалося нічого іншого, як вилаятися й погодитися. Попри те що Біле Ікло працював цілими днями, це не заважало йому вночі пильнувати майно свого господаря; без відпочинку, вірою і правдою служив він йому і по праву став уважатися найкращим його собакою.

– Давно вже мені свербить язик сказати вам, – почав одного прекрасного дня Мат, – що ви зробили вигідну справу, купивши за сто п’ятдесят доларів цього собаку. Ви пречудово надули Красунчика Сміта, не беручи до уваги того, що добряче відлупцювали його.

Гнів виблиснув у сірих очах Скотта, коли він згадав про це, і почулося злісне бурмотіння:

– Покидьок!..

Наприкінці осені Білого Ікла спіткало велике нещастя. Його улюблений хазяїн раптом абсолютно несподівано зник. Щоправда, цьому передували деякі обставини, але Біле Ікло через недосвідченість не зрозумів, що означає складання валізи. Тільки потім він пригадав, що це складання передувало зникненню хазяїна, але у момент приготування до від’їзду в голові його не виникало ані найменшої підозри. Опівночі різкий холодний вітер примусив його сховатися позаду хатини. Він задрімав, настороживши вуха, щоб почути знайомі кроки. Однак о другій годині по півночі неспокій, що посилився, змусив його знову вийти на холод і, зіщулившись на ґанку хижі, він почав чекати.

Хазяїн не повертався. Вранці двері хатини відчинились, і звідти вийшов Мат. Біле Ікло жалісно глянув на нього. Між ними не існувало спільної мови, за допомогою якої він міг би дізнатися від погонича про те, що так його цікавило. Минали дні, а господаря все не було. Біле Ікло, який не знав до цієї години, що означає хворіти, раптом занедужав, і настільки сильно, що Мату довелося узяти його в хатину. У наступному листі до свого господаря він присвятив Білому Іклу цілу приписку.

Відон Скотт, який читав цей лист у Серкл-ситі, натрапив на таку фразу: «Цей клятий вовк не хоче працювати. Нічого не їсть. Остаточно втратив енергію. Всі собаки задирають його. Він хоче знати, що трапилося з вами, але я не знаю, як пояснити йому це. Схоже, що він скоро помре».

Мат казав правду. Біле Ікло перестав їсти, занепав духом і дозволяв усім упряжним собакам кусати себе. Він лежав у хатині, на підлозі, біля печі, не цікавлячись ані їжею, ані Матом, ані життям. Звертався до нього Мат із ласкавими словами чи голосно лаявся, він однаково байдуже дивився на нього тьмяними очима і знову звичним рухом опускав голову на витягнуті передні лапи.

Якось уночі, коли Мат сидів і читав щось упівголоса, його вразило тихе скиглення Білого Ікла: пес схопився й, нашорошивши вуха, уважно прислухався. Через хвилину Мат почув чиїсь кроки. Двері відчинилися, і ввійшов Відон Скотт. Чоловіки потиснули один одному руку, після чого Скотт озирнувся.

– А де ж вовк? – спитав він.

Біле Ікло стояв біля печі на тому самому місці, де він лежав доти. Він не кинувся назустріч, як це роблять інші собаки, а спокійно чекав, не зводячи очей з хазяїна.

– Свята яєчня! – вигукнув Мат. – Та він махає хвостом!

Відон Скотт пройшов до середини кімнати і покликав Білого Ікла. Той наблизився до нього, але не стрибками, а прудким кроком. Хвилювання робило його незграбним, але коли він підійшов до хазяїна, в очах його з’явився дивний