Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

навколо мене, тому що я, коли щось і читаю, то мовби не читаю, а наберу ото у дзьобик яке вдале речення та посмоктую його, гейби цукерку, буцім цмулю лікер з келишка доти, покій ця думка не почне просякати крізь мене, як алкоголь і так довго в мене усмоктується, що вона вже не тільки в моєму мозку і серці, а достоту гуркоче по моїх жилах до самого коріння судин.

Отож, за один місяць я пресую приблизно двадцять центнерів книжок і, щоб знайти сили на оцю мою богообрану роботу, я за цих тридцять п’ять років випив стільки, що з цього витриманого пива міг би утворитися незлецький басейн і ціла зграя ставків для різдвяних коропів. Я порозумнішав проти своєї волі і тепер відчуваю, що мій мозок це гідравлічним пресом спресовані думки, цілі паки вигадок, горішок Попелюшки — моя голова з вигорілими пасмами волосся, і я знаю, наскільки прекраснішими стали б часи, якби усі вигадки було записано лише в людській пам’яті — тоді, якщо б хтось захотів спресувати книги, то мусив би спресувати людські голови, але і це б не допомогло, тому що справжні думки приходять ззовні, вони поруч з людиною, як локшина з бідона, тому чиновники усього світу даремно палять книги, і, якщо у цих книгах відбилося щось вічне, то завжди чутно їхній тихий сміх — сміх спалюваних книжок, бо справжня книга провадить завжди в іншому напрямку незалежно від змісту.

Я купив собі такий маленький калькулятор завбільшки з гаманець, і коли нарешті наважився, я зламав викруткою задню стінку й радісно злякався, тому що усередині обчислювальної машинки не без утіхи натрапив на маленьку пластинку завбільшки з поштову марку, не товщу за десять аркушів книги, та й більше нічого, крім повітря, математичними варіаціями набите повітря. Коли очі мої потрапляють у справжню книгу, коли я відсторонююсь від надрукованих слів, від тексту теж залишаються іно самі нематеріальні думки, що пурхають у повітрі, що лежать на повітрі, повітрям харчуються й у повітря повертаються, тому що, зрештою, всі вони — це повітря, так само, як і кров, що в один і той самий час є, і разом з тим її немає у святій облатці.

Тридцять п’ять років я пакую старі папери і книги і живу в країні, п’ятнадцять поколінь якої вміє читати і писати, живу в колишньому королівстві, де було і є звичкою й одержимістю терпляче спресовувати в голові думки й образи, що несуть із собою невимовну радість і великий сум, живу серед людей, що за згорток спресованих думок у стані віддати і своє життя. А зараз усе повторюється в мені, тридцять п’ять років я натискаю то зелену, то червону кнопки мого пресу, але впродовж цих тридцяти п’яти років я п’ю по гальбі пива, і не тому, що мушу пити, насправді я не терплю п’яниць, я п’ю, щоб допомогти мисленню, щоб легше проникнути в саме серце тексту, бо те, що я читаю, я читаю не для розваги, не для вбивання часу, та зрештою, і не для того, щоб заснути, я, що живу у країні, п’ятнадцять поколінь якої вміють читати і писати, я п’ю, щоб читання мені вже ніколи не давало спати, щоб через читання мене била лихоманка, бо розділяю з Геґелем його думку, що в шляхетній людині замало дворянина, а в злочинцеві замало вбивці.

Якось уранці різники з бійні привезли мені повну вантажівку кривавого паперу і скривавленого картону, бляшані ящики повні паперу, якого я не виносив, тому що цей папір солодко пахнув, а я був увесь у крові, як фартух різника. Для захисту я поклав у першу партію розгорнутого Еразма Роттердамського «Похвала Глупоті», у другу партію я зі святобливістю уклав Шиллерового «Дона Карлоса», а в третю, щоб і слово було вчинене кривавим м’ясом, я поклав розкритого Фрідріха Ніцше «Ecce Homo». І працював увесь час, оточений роєм і хмарою м’ясних мух, жахливих мух, яких привезли зі собою різники з бійні, і ось ці хмари м’ясних мух кружляли в страшному дзижчанні і били мене по обличчю, як град.

І коли я пив четвертий глечик пива, біля мого преса явився мені чарівний юнак, і я відразу здогадався, що це не хто інший, як сам Христос. А біля нього стояв старий з вим’ятим обличчям, і я відразу зрозумів, що це не може бути ніхто інший, як сам Лао-Цзи. І так обоє там стояли, і тисячі м’ясних мух і кобальтових мух креслили повітря незліченними дугами, як скажені, і металевий дзвін їхніх крил і тіл лунав найвищими обертонами, вони вишивали в повітрі підвалу величезний живий образ, що складався з суцільних кривульок і хляпок, які перебували в нескінченному русі, мовби то вихлюпував свої фарби, витворюючи гігантські картини, сам Джексон Поллок. І я не дивувався тим усім фігурам, тому що в моїх дідів і прадідів так само після того, як вони собі добре хильнули, бували видіння, ввижалися їм казкові істоти, дід зустрічав у своїх блуканнях русалок і водяників, а прадід знову ж таки вірив у тих істот, що йому являлися на Литовельському броварі, — вогняних чоловічків, карликів і фей, а я через те, що був освічений проти своєї волі, засинаючи під небесами свого двадцятицентнерового ліжка, бачив на дошках над собою образи Шеллінґа і Геґеля, котрі народилися одного року, а то якось приїхав на коні до мого ліжка сам Еразм Роттердамський і запитав мене, як правувати до моря. Тому я не здивувався, коли до мене у підвал прийшли сьогодні два чоловіки, яких я любив, і коли вони отак стояли поруч, я вперше усвідомив, що дуже важливо для пізнання їхнього мислення знати вік кожного з них.

І водночас, коли мухи водили свої божевільні танці і дзижчання, а моя блюзка просякала кров’ю, я почергово натискав зелену і червону кнопки і бачив, як Христос іде увесь час угору, тоді як Лао-Цзи вже стоїть на вершині, бачив обуреного молодого чоловіка, що прагне змінити світ, у той час як старий смиренно озирався і повертанням до первнів гаптував свою вічність. Я бачив, як Христос кладе молитву в основу єства, спрямованого на диво, водночас як Лао-Цзи на своєму Великому Шляху стежить за законами природи і тільки так досягає вченого невідання.

І набирав я повні оберемки, криваві оберемки червоного мокрого паперу, все обличчя моє бралося кривавими плямами, а потім я натискав зелену кнопку, і мій прес