Читати книгу - "В пошуках Аляски"

роздуми урвала Голлі Мозер, дванадцятикласниця, яку я знав переважно з оголених автопортретів, котрі ми з Аляскою знайшли, коли всі роз’їхалися святкувати День подяки. Вона тусувалася з п’ятиденками, тому я з нею і двома словами не перекинувся, аж вона раптом удерлася без стуку і заявила, що у неї з’явилося містичне відчуття Алясчиної присутності.

— Я сиділа у «Вафля-гаузі», й раптом згасло все світло, тільки над моєю кабінкою блимала одна лампочка. Вона горіла секунду, потім на мить гасла, потім ще кілька секунд горіла, а потім знову згасла. І я зрозуміла, що це Аляска. По-моєму, вона азбукою Морзе намагалася мені щось сказати. Але я не знаю азбуки Морзе. Вона, певно, не в курсі була. Ну от, я вам вирішила розповісти.

— Дякуємо,— коротко сказав я, вона якусь мить стояла, дивлячись на нас, розтуляючи рота, аби ще щось додати, але Полковник втупився у неї напівзаплющеними очима, щелепа у нього випнулася вперед — він не приховував свого невдоволення. Я його розумів: я не вірив у духів, які приходять сказати щось азбукою Морзе людині, яка їм за життя не подобалася. До того ж мені не подобалася думка, що Аляска прийшла втішати когось іншого, а не мене.

— Боже, таким людям взагалі треба заборонити жити,— сказав Полковник, коли Голлі пішла.

— Еге ж, дурна, аж крутиться!

— І не просто дурна, Пампушечку. Ну подумай: Аляска говорить до Голлі Мозер. Боже! Терпіти не можу людей, котрі вдають, ніби сумують за кимось. Сучка безмозка!

Я мало не сказав, що Алясці не сподобалося б, якби вона дізналася, що він дівчину сучкою обзиває, та не хотів сваритися з Полковником.

за двадцять днів після

ула неділя, і ми з Полковником вирішили, що вечеряти в їдальні не хочемо, тож пішли зі школи на той бік траси 119, до кіоску, де замовили пречудово збалансовану страву — по два вівсяні тістечка з кремом. Сімсот калорій. Цього людині на пів дня вистачає. Потім ми сіли на бордюрі перед кіоском, і я впорався з тістечком за чотири укуси.

— Завтра я подзвоню Джейку, щоб ти знав. Взяв у Такумі його номер.

— Гаразд,— відказав я.

За спиною дзеленькнув дзвоник, я обернувся — двері відчинялися.

— Чого ви тут сидите?

Це була та сама жінка, у якої ми допіру купили обід.

— Ми їмо,— відповів Полковник.

Жінка похитала головою і звеліла нам, немов цуценятам якимось:

— Геть!

Ми зайшли за кіоск і сіли коло смердючої смітниці.

— Годі вже казати «гаразд», Пампушечку. Це смішно. Я подзвоню Джейку, запишу всі його свідчення, а потім ми сядемо разом і поміркуємо, що ж сталося.

— Ні. Роби це без мене. Я не хочу знати, що там поміж нею і Джейком сталося.

Полковник зітхнув і дістав з кишені джинсів пачку цигарок, куплену на кошти з Фонду Пампушечка.

— Чому ні?

— Бо не хочу! Тобі що — потрібен глибинний аналіз кожного мого рішення?

Полковник прикурив цигарку від запальнички, за яку заплатив я, і затягнувся.

— Як скажеш. Це слід з’ясувати, і мені потрібна твоя допомога, бо ми з тобою досить добре знали Аляску. Ось так.

Я підвівся і подивився згори вниз на Полковника, який самовдоволено сидів, випускаючи дим мені в обличчя, і я вирішив, що з мене годі.

— Мені вже набридло коритися твоїм наказам, козел! Я не збираюся сидіти з тобою й обговорювати делікатні моменти її стосунків з Джейком, чорт забирай. Зрозуміліше я сказати не здатен: не волію цього знати. Я й так знаю те, що вона сказала мені, а більше мене нічого не цікавить; ти можеш скільки завгодно корчити зверхність, але я не хочу розмовляти з тобою на тему, наскільки в дідька вона любила Джейка! І віддай мені мої цигарки.

Полковник кинув пачку додолу. Потім схопився на ноги і згріб мене за светра, намагаючись опустити мене до свого зросту, та це йому не вдалося.

— Та тобі до неї байдуже! — заволав він.— Тебе хвилюють лише власні бісові фантазії, наче у вас з Аляскою був клятий таємний роман і вона збиралася піти від Джейка до тебе, після чого ви жили б довго і щасливо. От тільки Аляска багато кого цілувала, Пампушечку. Ми обидва знаємо: якби вона була ще тут, то лишилася б з Джейком, а з тобою просто тягнула б цю мелодраму, без кохання, без сексу, ти бігав би за нею, а вона вряди-годи казала: «Ти чарівний, Пампушечку, але я кохаю Джейка». Якщо вона тебе аж так кохала, то чого зірвалася й поїхала тої ночі? І якщо ти так ото її кохав, то чого допоміг їй це зробити? Я тоді п’яний був. А ти що скажеш на своє виправдання?

Полковник випустив мого светра, я нахилився і підняв цигарки. Я не кричав, не зціплював зуби, вени на чолі не пульсували, я був спокійний. Спокійний. Подивився на Полковника згори вниз і сказав:

— Іди в сраку.

І тільки потім почалися крики й пульсування вен на чолі, коли я бігом перетнув трасу 119, круглий двір гуртожитків, футбольне поле, добіг путівцем до мосту і спустився в яскиню. Я схопив пластикового стільця і жбурнув його в бетонну стіну, удар луною задудонів попід мостом, стілець упав набік, а я ліг горілиць, звісивши ноги над урвищем, і закричав. Я кричав, бо Полковник був пихатим зверхнім покидьком, а ще тому, що він мав рацію — я справді хотів вірити в те, що у нас з Аляскою таємний роман. Вона мене кохала? Вона пішла б від Джейка заради мене? Чи це був просто черговий Алясчин імпульс? Ні, мені було мало того, що я був останнім хлопцем, з яким вона цілувалася. Я хотів бути останнім, кого вона кохала. А я ж не був ним. Я розумів це і ненавидів її. Ненавидів за те, що їй було до мене байдуже. Ненавидів за те, що вона в ту ніч поїхала, і себе я ненавидів теж, і не тільки за те, що відпустив її, а й за те, що вона б і не захотіла кудись їхати, якби їй зі мною було добре. Вона могла би просто лягти поруч, розповісти мені все і поплакати, а я слухав би й цілував озера сліз у її очах.

Обернувши голову, я глянув на того синього пластикового