Читати книгу - "В’язень Неба"

– Обов’язково завітаю до вас, – він простягнув мені руку, і я потиснув її. – Для мене честь мати справу з родиною Семпере.

– Уперше, але, сподіваюся, не востаннє.

– А що сталося з тим кульгавцем, який мав очі завидющі й руки загребущі до золота?

– Виявилося, що не все те золото, що блищить.

– Прикмета нашого часу…

7

Барселона, 1958 рік

Настав січень. Кришталево чисте небо розкинулося над містом, а в морозному іскристому сяйві над череп’яними дахами танцювали сніжинки. Удень весь час яскраво світило сонце, кидаючи на фасади барселонських будівель тремтливе мереживо світлотіні. Горішні платформи двоповерхових автобусів були зовсім порожні, а за трамваями по рейках стелилася сніжна курява.

Різдвяні прикраси сяяли плетеницями блакитних вогників над вулицями старого міста. Колядки зі солодкавими побажаннями миру й добра линули з безлічі гучномовців, виставлених і вивішених біля магазинів і крамничок. Усі настільки перейнялися цим ідилічним настроєм, що коли якомусь сміливцеві надумалося надіти баретіну, традиційну каталонську шапочку, на Ісусика з різдвяного вертепу, поставленого міською владою на площі Святого Якова, то поліціянт, який стояв неподалік, замість відлупцювати порушника й допровадити до відділення, як того вимагала купка благочестивих свідків, удав, ніби нічого не зауважив. Зрештою хтось повідомив в архієпископство, і звідти прислали трьох черниць відновити лад.

Різдвяні продажі йшли вгору, і Віфлеємська зірка у вигляді плюсового балансу в бухгалтерській книзі книгарні «Семпере й сини» звіщала нам свою добру новину, а саме, що ми будемо спроможні оплатити рахунки за світло й тепло, а якщо поталанить, то матимемо змогу дозволити собі щодня гарячий обід. Батько, здавалося, піднісся духом і повідомив, що наступного року ми не будемо чекати до останнього, щоб прикрасити крамницю.

– Не скоро ми позбудемося того вертепу, – понуро пробурмотів Фермін.

Після свята Трьох царів[59] батько наказав нам акуратно спакувати вертеп і віднести його в підвал до наступного Різдва.

– Тільки обережно, – попередив він. – Я не хочу потім чути, Ферміне, що ти ненароком випустив коробки з рук.

– Боже борони, сеньйоре Семпере. Я їх пильнуватиму, як зіницю ока, і життям своїм присягаюся, що вертеп й усі свійські тваринки, які перебували поряд зі сповитим у пелюшки Месією, дістануться до підвалу цілими й неушкодженими.

Ми занесли коробки з різдвяними прикрасами, після чого я спинився на якусь мить і обвів поглядом підвал із усіма його темними закутками. Останнього разу ми мали тут доволі неприємну розмову, і відтоді ні я, ні Фермін більше не верталися до неї, одначе її тягар і далі давив мені на плечі. Фермін, мовби прочитавши мої думки, невдоволено похитав головою.

– Тільки не кажи мені, що досі думаєш про листа від того недоумка.

– Іноді думаю.

– Ти хоч нічого не сказав Беатріс?

– Ні. Я поклав листа назад до кишені її пальта й не прохопився ні словом.

– А вона? Часом не згадувала, що отримала послання від дона Хуана Теноріо?[60]

Я похитав головою. Фермін зморщив ніс, показуючи, що нічого доброго це не віщує.

– Ти вже вирішив, що робитимеш?

– Із чим?

– Не вдавай дурника, Даніелю. Ти підеш за своєю дружиною до готелю «Рітц» на побачення з цим зальотником і влаштуєш там сцену чи все ж таки ні?

– Тобто ти гадаєш, що вона таки піде туди? – обурився я.

– А ти хіба ні?

Я опустив очі, сердитий сам на себе.

– Що це за чоловік, який не довіряє своїй дружині? – запитав я.

– Тобі потрібні імена й прізвища таких чоловіків чи вистачить простої статистики?

– Я довіряю Беа. Вона б не стала мене зраджувати. Вона не така. Якщо мала би щось сказати, Беа сказала б мені це в очі, навпрямець.

– Отже, тобі немає чого непокоїтися, хіба ж не так?

Щось у голосі товариша підказало мені, що я розчарував його своїми ваганнями й підозрами, і, хоч він сам цього ніколи б не визнав, Фермінові було прикро усвідомлювати те, що я марную стільки часу на мерзенні роздуми й сумніваюся в щирості жінки, яка не заслуговує на таке ставлення.

– Мабуть, ти гадаєш, що я повний ідіот?

Фермін похитав головою.

– Ні, я гадаю, що ти щаслива людина, принаймні в коханні. І що, як і всі інші щасливці, ти цього не усвідомлюєш.

Нашу розмову перервав стукіт у двері над сходами.

– Якщо тільки ви не розвідали там унизу родовища нафти, чи не були б ви такі ласкаві піднятися нагору до книгарні? Робота вже зачекалася, – почувся батьків голос.

Фермін зітхнув.

– Відтоді як ми виборсалися з боргів, твій батечко перетворився на справжнього тирана, – зауважив товариш. – Ти тільки поглянь, яким зухвалим він зробився…

Дні повільно плинули один за одним. Фермін урешті-решт погодився доручити підготовку до весільних урочистостей батькові й донові Ґуставо, які владно перебрали на себе роль розпорядників. Я, як старший дружка, допомагав виконавчому комітету порадами, а Беа взяла на себе функції художнього керівника й порядкувала залізною рукою.

– Ферміне, Беа наказала мені з тобою прийти до ательє «Каса Панталеоні», щоб приміряти весільний костюм.

– Ох, хоч би не довелося мені приміряти костюм у чорно-білу смужечку…

Я неодноразово обіцяв, що потрібної миті його ім’я і прізвище будуть зазначені в свідоцтві про шлюб і що ми не боятимемося опинитися всі в буцегарні, коли його приятель-парох промовить своє: «Ферміне Ромеро де Торрес, чи береш ти за дружину…». Але що ближче насувалася дата весілля, то сильніше Ферміна охоплювали смуток і тривога. Бернарда давала собі раду завдяки молитвам і «тосінільйос де сьєло»[61], хоча відколи надійний і певний лікар підтвердив її цікавий стан, більшу частину свого часу їй доводилося присвячувати боротьбі з нудотою і запамороками. Фермінів первісток вочевидь заповзявся наробити всім чимало клопоту.

Спокій тих днів був оманливий, тому що під його сподом я борсався в темних і каламутних водах, які поволі затягували у вир досі невідомого мені непереборного почуття – ненависті.

Коли випадала вільна хвилина, я, не сказавши нікому, куди йду, вислизав із дому й прямував до бібліотеки «Атенео» на вулиці Кануда, де вишукував сліди Маурісіо Вальса в газетному архіві й глибинах каталогу. Туманний образ, який упродовж багатьох років анітрохи мене не цікавив, поступово, день за днем, набирав до болю чітких рис. Завдяки цим дослідженням мені помалу вдалося відтворити основні віхи публічного життя Вальса за останні п’ятнадцять років. Чимало води спливло відтоді, як він простим пішаком починав свою кар’єру в