Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Концентрувати увагу — тобто навчати їх. Це означало звертатися до таких «попутників», як Зеров, що були готові надати свої знання у розпорядження цієї нової інтелігенції. І це означало відмову від масовизму, що ігнорував би таке навчання[547].

Причиною проблем Хвильового стала остання частина статті, написана як запізнілі міркування у відповідь на брошуру такого собі Костя Буревія. Фінальна частина називалася «Московські задрипанки» й починалася із цитати Віссаріона Бєлінського, радикального російського літературного критика XIX століття, де було зроблено акцент на тому, що поети Росії могли вибирати між власною та європейською історією, і висловлено припущення, що «Малороссия» породила б поезію лише в тому разі, якби найкраща частина її народу обміняла свої місцеві тропаки та гопаки на французьку кадриль[548]. Хвильовий стверджував, що ті, хто прагнув наслідувати російський шаблон літературного життя, намагалися запозичити речі, які Бєлінський відкинув уже давно. Не йшлося про те, чи породжувала Росія талановитих письменників; Хвильовий визнавав, що так. Однак українські реалії ставили для своїх письменників інші завдання, ніж ті, що їх Росія вимагала від свого мистецтва. Україна була молодою нацією з молодою літературою, і як нація вона була така сама незалежна, як і Росія. Ця незалежність не означала, що варто ставити під сумнів політичні зв’язки між Україною та Росією, а давала змогу українській літературі йти власним шляхом розвитку. У часто цитованому уривку Хвильовий заявив:

Отже, оскільки наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку, остільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс?

У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування. Отже, вигодовувати на ній наше молоде мистецтво — це значить затримати його розвиток. Ідеї пролетаріяту нам і без московського мистецтва відомі, навпаки — ці ідеї ми, як представники молодої нації скоріш відчуємо, скоріш виллємо у відповідні образи. Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми…[549]

Хвильовий стверджував: те, що знав Бєлінський понад півстоліття тому, було правильним — культуру треба переймати з Європи. Однак для України спроба досягнути цієї європейської культури через російське мистецтво означала би вічне культурне підпорядкування.

За місяць після публікації уривка втрутився сам Сталін — із листом до Кагановича та ЦК КП(б)У[550]. Хвильовизм було засуджено поряд із шумськизмом як маніфестацію «буржуазного націоналізму», тобто як загрозу єдності радянської держави. У червні 1926 року пленум ЦК КП(б)У звинуватив Хвильового в дев’яти окремих ухилах — від «відновлення теорії боротьби двох культур» до поширення ідеї українського фашизму[551]. Хвильовий написав четвертий памфлет, який не було опубліковано, окрім фрагментів, поданих так, щоб звинуватити автора в неприпустимому ухилі. У цій останній роботі, відомій лише у фрагментах, Хвильовий пояснює свій спротив впливу російської культури. У ній він змалював Москву як всесоюзний центр міщанства (особливого російського типу філістерства), у якому комунізм існував лише як оазис. Він писав, що причиною цього була історія Москви та її традиція відсталості. Якщо Україна матиме власну радянську культуру, це не означає, що ця культура перестане бути комуністичною і пролетарською, стверджував він, — вона буде просто відмінною, як Україна відмінна від Росії[552]. У цих його аргументах було виявлено загрозу «буржуазної контрреволюції». Важко зрозуміти, в чому вона полягала, але з чим така позиція однозначно була несумісна — то це з унітарною державою того типу, яку хотів збудувати Сталін, і для декого це теж сприймалося як «загроза буржуазної контрреволюції».

ВАПЛІТЕ та її робота

Обсяг книжки не дозволяє належно описати рух, духовним провідником якого був Хвильовий. Можна лише його окреслити.

Читати самого Хвильового — велика приємність. Один літературний критик — тут куди кращий суддя, ніж я, — написав, що Хвильовий наповнював свою роботу запахом слова[553]. За допомогою запаху слова він розкривав безглузде та жалюгідне. Його роботи були понад усім політичним. Він міг бути веселим, як-от у сатирі на Пролеткульт під керівництвом колишнього прислужника в готелі Тули, котрий кинув свою роботу, щоб урочисто промовляти незрозумілі фрази про марксистську естетику, сварити свого асистента за незнання того, що «битіє завше опрєдєляєт сознаніє», та щоб утворити пролеткульт, діяльність якого присвячено переважно його власному захопленню. Члени цього пролеткульту такі бойові, що одному з них у гудку поїзда вчувається абревіатура назви партії — «ка-пе-бе-у». Замість літератури вони писали пародії[554]. Хвильовий бував і трагіком, досліджуючи напруженість свого власного двоїстого ставлення до революції, яка обіцяла так багато, а принесла так мало. Одне з його найкращих оповідань — про чекіста і контраст між його роботою ката й образом прекрасної, недосяжної комуни, що підтримував його, допоки це не призвело до найтяжчого злочину — вбивства матері[555]. У новелі «Вальдшнепи», лише першу частину якої було опубліковано (видання, котре це зробило, закрили), Хвильовий назвав свого протагоніста Дмитрієм Карамазовим і поставив його перед дилемою Достоєвського — прийняти легке життя бюрократа чи переглянути свої ідеали[556]. За словами сучасника, Хвильовий був «старшим письменником та визнаним літературним авторитетом». Старшим не за роками, а у своїй справі[557].

ВАПЛІТЕ приваблювала найамбітніших письменників того часу, бо уособлювала якість, а не якісь націоналістичні погляди. Юрій Смолич, радянський письменник, старанно пояснюючи, як він міг приєднатися до ухильників із ВАПЛІТЕ, заявив, що зробив це просто тому, що ВАПЛІТЕ була єдиною альтернативою українському провінціалізму Просвіти та авангардній риториці російської групи «На посту»[558]. Члени ВАПЛІТЕ поділяли радше не спільну естетику, а спільне прагнення створювати щось естетично цінне. Вони не були прихильниками «мистецтва заради мистецтва», як закидали їм опоненти. Вони були віддані марксизму, і для них бачення художньої чистоти як самодостатнього ідеалу мало надто відчутний присмак «буржуазного ідеалізму», щоб вони на таке пристали. Вони сподівалися зробити своє мистецтво «відповідним» — у тому значенні цього слова, в якому його використовували в їхній країні, але розуміли, що перш ніж мистецтво стане політично функціональним, воно мусить