Читати книгу - "Пiд тихими вербами"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Та хiба ж я хотiв?.. Та я ж i не думав того робити… та я ж…Парубок уже плутав, хлипаючи.
— Та чом же ти її не взяв? — питав палiй. Парубок ще раз хлипнув, помовчав, а тодi вiдказав:
— Я б її узяв… Коли ж вона наймичка, та така вбога, що в їх не хата, а хлiв… а мiй батько багатир на все село. Каже менi: «I в голову собi того не клади, щоб Химку сватати. Нiколи того не буде!» А мiй батько такий, що як що сказав, то так уже й є. Я й знав, що батько не дозволить сватати, а все ходив… усе ходив… бо так i порива… Ну, а то раз я на баштанi був… баштан стерiг… Прибiгає вона до мене: «Ой Ониську, прийшла по мене смерть!» — «Чого ти?» — «Утекла з дому, бо там мене вб'ють, як побачать». А в неї батько такий лютий, що як розпалиться, то и чоловiка вб'є, а мачуха ще його й пiддрочує… Ну, там у куренi й народилася дитинка… Взяла його Химка, положила до себе на колiна, загорнула в попередник. Лежить воно, пхикає, пищить з холоду, а ми над ним плачемо. Знаємо обоє, що не можна Химцi з їм додому прийти. «Я, — каже вона, — пiду в город». — «Як же ти пiдеш туди без пашпорта? Та й хто ж тебе вiзьме з дитиною?» Як почала ж вона тужити, як почала!.. Дак у мене так серце й крається!.. А далi як почала мене клясти!.. I жаль менi її, i вже чую, що й мене за серце вхопило. «Цить, — кажу, — не клени! Хiба менi самому легко?» А вона: «Та ти ж устав та й пiшов, та взяв собi другу, та й житимеш iз нею вiк свiй у добрi та, в щастi!.. А я ж пiду попiдтинню!.. Та менi ж через його тiльки з мосту та в воду!.. Та бодай би тобi сонце праведне не свiтило, як ти мене занапастив!.. Я тебе просила, я тебе благала, щоб ти пожалiв мене!.. А ти ж не послухав!.. Тепер бери його та роби з їм що хочеш!..» Та взяла тую дитинку та й положила менi на колiна, а сама все своє!.. Ухопило мене за серце, обняло мене огнем, — як ухоплю я ту дитину, як струсону нею: «Через тебе, кажу, — прокляте, все це сталося!» Та й кинув його до неї знов… А воно… бiдненьке… i не… писнуло… i притихло… Сидимо, мовчимо вже, а воно лежить… I не ворухнеться… Химка до його: «Ой боже ж! Дитина нежива!..» Та тодi знов у плач!.. Це ж як я його струсонув, то i дух iз його витрусив. Сидимо над їм та тужимо. Тужили-тужили — трохи не до свiту… а тодi… закопали його… От так… От i все…
— _ Ну, а як же довiдались?
— Собаки вигребли та й витягли… Ой боже мiй!.. Боже мiй… оце спати ляжу, а воно мов коло мене тут пищить!.. пищить!..
I парубок iзнову почав хлипати, а його великi сiрi очi зайшлися сльозами. Рештанти всi притихли, не озивалися. Враз чорний гукнув сердито:
— Чортбатьказна-що! Слухають того плаксiя!.. «Писцiть! писцiть!..» Плюньте ви на його!.. Допиваймо, що є!
I, покинувши парубка, взялися знову до горiлки. Але з того часу чорний i просвiтку не давав Ониськовi. Тiльки зуздрiв, що той сiв собi в куточок або просто замовк, нiчого не говорить, — зараз починав:
— А що? Вже пищить? Га? Пищить?
У безщасного вiд того нагадування все обличчя якось бгалося, стискалося в один вираз страшної пекучої муки, сiрi очi туманiли… А чорний, незважаючи на те, знущався:
— Придави його дужче, щоб не пищало! Онисько стискав зуби та аж вився з болю. Дехто з рештантiв iнодi казав:
— Та ну-бо, годi! Чого ти причепився до його?
Здебiльшого ж не зважали на те. Чорного всi боялися.
Одного разу, пiд час такого мордування, Зiнько вже не стерпiв бiльше. Вiн пiдiйшов до чорного i промовив тремтячим голосом:
— Не кажи йому цього!
— А тобi яке дiло? Ти що за пан? — визвiрився той.
— Таке менi дiло, що ти його мучиш. От же не муч!..
— Чи ба, який милостивий! — зареготався чорний. — Плювать менi на тебе! Хочу казати й казатиму!
— Нi, не казатимеш!.. — Зiнько почував, що голову в нього мов огнем обнiмає.
— А що ж ти менi зробиш, як казатиму? — глузливо питав чорний.
— Зроблю, що тобi зацiпить!
— А поки те буде, дак я з твоєї морди зроблю настоящего патрета! Бачиш? — I вiн пхнув йому пiд нiс свого здоровенного кулака. Нюхай!
Рештанти притихли, всi обличчя повернули до Зiнька й до чорного. Цей був такий здоровий, що Зiнько здавався перед ним трохи не хлопчиком. Видко було вже й зараз, хто подужає, коли прийде до бiйки.
— Геть з кулаком! — промовив Зiнько голосом, що дзвенiв i тремтiв, як струна.
— Нюхай! — I чорний штовхнув йому кулаком у зуби.
Ще одна мить, i Зiнько вiдштовхнув би вiд себе нахабного, i тодi мусила б початися бiйка. Але враз чиясь дужа рука дала такого штурханця чорному, що той аж поточився й одскочив набiк. Перед їм стояв палiй.
— Ти чого штовхаєшся? — крикнув чорний, кидаючись до його з кулаками. Але ще не встиг i вдарити до дуття, а вже сам здобувся такого стусана по вуху, що голова його вiдразу схитнулася набiк i сам вiн, пото-чившися, за малим не впав на пiл. Розлютований, скаженiючи, ухопив вiн важку кавратку, що нею рештанти пили воду, i кинувся знову до палiя. Але ту ж мить кiлька рештантiв вчепилось за його ззаду, не пускаючи.
— Пустiть мене! Пустiть!.. — пручався вiн у їх в руках. — Пустiть, я йому голову розвалю!.. Гетьте!..
— Ану, розвали! — казав палiй, стоячи зважливо I ладен щохвилини збити знову чорного додолу, хоч i сам був блiдий як крейда. — Або я тобi твою пельку заткну, щоб ти бiльше не в'яз до хлопця.
Тим часом рештанти вiдняли в чорного кавратку i, хоч вiн пручався, одвели його й посадили геть далi в кутку. Помалу все затихло.
Чорний з того часу зненавидiв i Зiнька, i хлопця, i палiя, але не займав уже нiкого: почував, що там бiльша сила. А Зiнько того ж вечора розговорився з палiєм, i той по щиростi розказав йому про свою пригоду. Вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пiд тихими вербами», після закриття браузера.