read-books.club » Публіцистика » Безсмертний полк. Священна війна Путіна 📚 - Українською

Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

219
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Безсмертний полк. Священна війна Путіна" автора Галя Аккерман. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 46 47 48 ... 51
Перейти на сторінку:
балтам, а інколи навіть усій сукупності європейців.

Правду кажучи, совєтська пропаганда вживала слово «фашист» ще до Другої світової війни для бичування противників, у яких не було нічого фашистського, проте совєтський режим прагнув отак позбавити їх людських рис і дияволізувати. «Фашистами» називали німецьких соціал-демократів на початку 1930-х років; багатьох більшовицьких керівників, героїв громадянської війни, і навіть бійців-республіканців громадянської війни в Іспанії, всі вони стали жертвами сталінських репресій; Йосипа Броза Тіто, героїчного бійця опору, що став керівником соціалістичної Югославії, проте не піддався диктату Сталіна (совєтські карикатуристи зображували його схожим на Ґерінґа, часто з сокирою, заплямованою кров’ю, в одязі зі свастиками); повстанців в Угорщині (1956 р.) та Чехословаччині (1968 р.) і багатьох інших людей. Отже, було природним і відповідало прямій лінії російської пропаганди застосувати цей термін до українців і навіть говорити про неонацистську державу, дарма що українська держава не відповідає жодному критерію, який давав би змогу кваліфікувати її так.

У цій книжці я говорила про багатьох російських пропагандистів і «політтехнологів», але ще ні разу не згадувала того, хто великою мірою вплинув на ідеологію Кремля. Я берегла найкраще на кінець. Ідеться про Владислава Суркова, «Распутіна Путіна» або «російського Макіавеллі», як його інколи називають у західній пресі. Це один із творців «Єдиної Росії», автор концепції про «суверенну демократію» як специфічний російський шлях. Цей колишній заступник прем’єр-міністра — нині наближений радник президента Путіна й опікується за лаштунками, і то вже багато років, «українським досьє».

Для Суркова, цього «фахівця» з України, анексія Криму навесні 2014 року — визначальна дата в історії сучасної Росії. Ось що він писав у квітні 2018 року:

«14-й рік нашого сторіччя запам’ятався важливими і дуже важливими здобутками, про які всім відомо і все сказано. Але найважливіша з тодішніх подій тільки тепер відкривається нам, і повільна, глибинна новина про неї тільки тепер доходить до наших вух. Ця подія — завершення епічної подорожі Росії на Захід, припинення численних і марних спроб стати частиною Західної цивілізації, поріднитися з «доброю родиною» європейських народів.

З 14-року і далі простирається невизначено довгий новий час, епоха 14+, в якій нам судилося сто (двісті? триста?) років геополітичної самотності»[118].

На лихо для російського суспільства, я думаю, що Сурков має слушність. Мабуть, не випадковий факт, що крайня мілітаризація та інтронізація «Безсмертного полку» як провідного національного символу відбулися безпосередньо після анексії Криму, яка призвела до глибокого розриву відносин Росії і Заходу. Геополітична самотність, на яку Росія добровільно прирікає себе, потребує могутньої армії та мобілізації населення навколо сильної національної ідеї, — ідеї безсмертного народу-переможця, що сліпо йде за своїм вождем Путіним. Російські офіційні особи та ЗМІ дедалі частіше повторюють відому фразу Олександра III, яку я вже цитувала в цій книжці: «Росія має тільки двох союзників: свою армію і свій флот». Із «Безсмертним полком» російська держава набула третього важливого союзника: свій народ, що спочиває на героїчному минулому.

Почавши писати цю книжку, я думала, що «Безсмертний полк» — новий вияв месіанської ідеї відповідно до багатовікової російської традиції постійно спиратися на ту або ту національну ідею месіанського характеру. Приклади різних відносно недавніх тверджень, які я зібрала й процитувала в цій книжці, спонукали мене думати, що народ, перемігши абсолютне зло, вважає себе за носія абсолютного добра, і саме в ім’я цього добра відчуває своє право завойовувати нові території і бажання диктувати свою волю іншим народам, як намагається диктувати, звісно, марно, українцям. Ця думка, мабуть, була слушною якийсь час тому, але нині вітер знову перемінився.

На превелику прикрість для Російської православної церкви, що, хоч і покірна владі, проповідує моральні цінності християнства й засуджує совєтське минуле, коли її переслідували і вона відігравала підпорядковану роль, держава рішуче повернулася до виправдання та уславлення цього минулого, затерши або виправдавши його злочини та помилки, скоєні «в інтересах імперії». Кульмінацію такого виправдання можна побачити в недавній статті того самого Владислава Суркова, цього «королівського блазня», який висловлює вголос те, чого король не ризикує сказати сам. Цей програмний текст, названий «Довга держава Путіна»[119], слід ретельно проаналізувати.

Автор пропонує остаточно зректися демократії, що навіть на Заході була тільки ілюзією, і, хай там як, російський народ відкинув її. Можна зберегти від неї, проголошує Сурков, лише кілька атрибутів ритуального порядку, щоб не дуже лякати сусідів. Російська держава «чесна», бо стверджує, що «її військово-поліційні функції найважливіші й найвирішальніші» внаслідок необхідності «тримати величезні неоднорідні простори» і «геополітичної боротьби». Сурков не ховає правди за ілюзіями: «Іманентна риса будь-якої держави — бути знаряддям захисту і нападу».

Сурков запроваджує ще й уявлення про «глибинний народ», чужий справам і вподобанням еліт:

«Уміння слухати і розуміти народ... і діяти відповідно до цього — унікальна і головна чеснота держави Путіна. Вона адекватна народу, супутня йому... і тому ефективна та довговічна».

Отже, в теперішній Росії

«всі інститути підпорядковані головному завданню — довірчому спілкуванню і взаємодії верховного правителя з громадянами. Різні гілки влади сходяться до особи лідера, їх вважають за цінність не самі по собі, а лише тією мірою, якою вони забезпечують зв’язок із ним».

На думку Суркова, ця система мала б великий експортний потенціал, російський досвід вивчатимуть у багатьох країнах: адже вже є країни, що прагнуть рівнятися на Росію. Сурков підкреслює роль, яку відіграє пропаганда:

«Чужоземні політичні діячі приписують Росії втручання у вибори та референдуми на всій планеті. Насправді справа ще серйозніша — Росія втручається в їхній мозок, і вони не знають, що робити зі своєю зміненою свідомістю... Після провальних 90-х наша країна відмовилася від ідеологічних запозичень, почала сама виробляти сенси і перейшла в інформаційний контрнаступ на Захід... Європейських і американських експертів дивують і бісять паранормальні вподобання електорату. Розгубившись, вони оголосили про навалу популізму... Інтерес іноземців до російського політичного алгоритму зрозумілий — немає пророка в їхніх батьківщинах, а все, що сьогодні відбувається з ними, Росія давно вже напророчила».

Сурков нагадує, що Росія, зменшена після краху СССР, повернулася тепер до свого «природного стану»: знову збільшується, анексує землі, як чинила вже багато сторіч. Згідно з його пророцтвом «модель політичного устрою, яка органічно склалася, буде ефективним засобом виживання і піднесення російської нації на найближчі не тільки роки, а й десятиріччя, а радше на все теперішнє сторіччя». Росія — це держава, яка «не зламається, чинитиме по-своєму, отримуватиме і утримуватиме призові місця у вищій лізі геополітичної боротьби»: ми бачимо тут безперечну Шміттову логіку.

Отже, якщо дослухатися до

1 ... 46 47 48 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безсмертний полк. Священна війна Путіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"