Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

Я присідаю, затамувавши подих, збираюся з думками. Змушую себе подивитися вниз на воду, яка вирує між скелями. А потім знову повертаюся праворуч, дивлюся на мурашок, які товчуться внизу, клацають фотоапаратами, штурмують туристичні автобуси. Мені хочеться, аби хтось звернув на мене увагу. Бажання цілком ірраціональне. Але так буває в усіх. Звідти вони, звичайно, не побачать мене. А якби хто й побачив, то що він міг би сказати або зробити?

Єдине, що я чую, — вітер.

Невже це воно?

Тіло б’ють дрижаки, страх засліплює й перетворюється на ейфорію. Зосереджуюся і прочищаю думки, наче під час медитації. Ніщо так не змушує відчувати й усвідомлювати, як відстань у кілька сантиметрів до власної смерті. Випростовуюся і знов озираюся, і раптом розумію, що усміхаюся. Нагадую собі, що помирати — це нормально.

Ця відкрита і навіть радісна зустріч лицем до лиця з фактом власної смертності — далеко не сучасний винахід. В античній Греції стоїки закликали людей весь час пам’ятати про смерть, аби більше цінувати життя і смиренно приймати його удари. У різних варіантах буддизму навчають практики медитації як способу підготувати себе до смерті ще за життя. Розчинити власне его в безкінечному ніщо — досягнути просвітленого стану нірвани — це ніби «тренувальна» спроба перейти на інший бік буття. Навіть Марк Твен, той волохатий бовдур, який прийшов на цю землю на кометі Галлея і на ній же її покинув, казав таке: «Страх смерті походить від страху життя. Людина, яка живе наповненим життям, готова померти в будь-яку мить».

Але повернімося на край урвища. Я обережно нахиляюся назад, спираюся на долоні позаду себе й потихеньку сідаю. Спускаю одну ногу вниз і намацую нею камінь, який виступає зі скелі. Потім спираюся на нього і другою ногою. Сиджу так деякий час, зіпершись на долоні, а вітер тріпає моє волосся. Тривога трохи відпускає мене, бо я невідривно дивлюся на обрій.

Тоді я випростовуюся і знову дивлюся вниз. Страх ударяє мені в хребет, струмом пробігає по руках і ногах. Розум контролює положення кожного квадратного сантиметра мого тіла. Іноді здається, що страх мене зараз задушить. Але щоразу, коли через страх бракне повітря, я очищую думки, зосереджуюся на підніжжі урвища, змушую себе дивитися на свою потенційну могилу і просто визнавати, що вона існує.

Сиджу на краю світу, на найпівденнішому кінчику надії, на брамі Сходу. Почуття переповнюють. Відчуваю, як у тілі пульсує адреналін. Ніколи не переживав такого захвату, хоча зараз я — сам спокій і зосередженість. Слухаю вітер, дивлюся на океан, споглядаю край землі… Починаю сміятися: світло переповнює мене, і все, чого торкається, — добре воно.

Важливо усвідомити реальність власної смертності. Це усвідомлення змиває всі хрінові, минущі, штучні цінності в житті. Коли більшість людей марнують дні на гонитву за ще однією тисячею гривень або за славою чи увагою, чи за доказами, що вони праві і їх люблять, смерть ставить нам болюче й важливе питання: що ви залишите після себе? Що зміниться у світі на краще, коли вас не стане? Який слід ви залишите? На що вплинете? Кажуть, що помах крил метелика в Африці може спричинити ураган у Флориді — а який ураган за собою залишите ви?

Як сказав Беккер, це, можливо, єдине насправді важливе питання в житті. Але ми не хочемо про нього думати. По-перше, тому, що це важко. По-друге, страшно. А по-третє, бо ми, бляха, самі не знаємо, що робимо.

Але коли ми тікаємо від цього питання, то дозволяємо ницим і пласким цінностям хакнути наш мозок і контролювати всі бажання й амбіції. Якщо ми не визнаємо всюдисущий подих смерті, то штучне перетвориться для нас на важливе, а важливе видаватиметься штучним. Смерть — це єдине, у чому ми можемо бути впевненими. Тому вона має бути компасом, який орієнтуватиме наші рішення. Це правильна відповідь на всі питання, які ми маємо ставити, але ніколи не ставимо. Єдиний спосіб примиритися зі смертю — усвідомити й побачити себе як щось більше за себе, обрати цінності, які означатимуть щось більше за служіння тільки собі, які є простими, безпосередніми, контрольованими — а також толерантними до хаотичного світу навколо. Це підстава будь-якого щастя. Вірите ви Арістотелю чи психологам із Гарварду, чи Ісусу Христу, чи сраним «бітлам» — усі вони кажуть, що щастя тече з одного джерела: дбати про щось більше за себе, вірити, що робиш внесок у щось величне, що життя — всього лише побічний продукт більшого й несповідимого процесу. Заради цього відчуття люди йдуть у церкву, за нього вступають у війни, плекають родини, відкладають гроші на пенсію, будують мости й винаходять мобільні телефони: це відчуття власної причетності до чогось більшого й незрозумілішого, ніж вони самі.

А відчуття власної «особливості» в нас це забирає. Засмоктує всю увагу всередину, на себе, змушує нас думати, що це ми стоїмо в центрі всіх проблем Усесвіту, що це ми страждаємо від усіх несправедливостей, що тільки ми заслуговуємо на більше.

Чарівне відчуття власної «особливості» ізолює нас. Наша допитливість і захоплення світом обертаються зворотним боком: наші власні слабкості проектуються на кожну людину, яку ми зустрічаємо, і кожну подію, яку переживаємо. Спочатку це все дуже спокусливо, гарно і блищить, але насправді це духовна отрута.

Саме через неї ми й страждаємо. У матеріальному сенсі в нас усе чудово, а от у психологічному — далеко не фонтан. Ми по сто разів на день мучимося через дрібниці. Не хочемо брати на себе відповідальності, зате вимагаємо, аби суспільство годило нашим почуттям і слабкостям. Дотримуємося якихось із пальця висмоктаних переконань і намагаємося нав’язати їх іншим, часом жорстоко, в ім’я надуманої правди. Люди, п’яні від думки про власну велич, впадають у летаргію, бо бояться взятися за щось вартісне й пережити невдачу.

Виросло вже ціле покоління розбалуваних людей, які вважають, що заслуговують на щось, його не заробивши, що мають право на щось, нічим не жертвуючи. Люди називають себе експертами, підприємцями, винахідниками, інноваторами, дисидентами, коучами — а життєвого досвіду не мають. Ці люди не вважають себе справді крутішими за інших, вони тільки думають, що мусять вписатися у світ, який поважає тільки видатних особистостей. Сучасна культура думає, що увага до чогось — це вже успіх. Але