Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

намагаюся примусити їх цікавитися ближніми. Багато хто заперечує: „Чому я маю дбати про те, як задовольнити інших? Вони ж не намагаються зробити мені щось приємне!“ Я пояснюю: „Ви повинні опікуватися своїм здоров'ям. Інші хворітимуть пізніше“. Дуже рідко пацієнт дає таку відповідь: „Я обміркував вашу пропозицію“. Всі мої зусилля спрямовані на те, щоб активізувати соціальну зацікавленість пацієнта. Я знаю, що реальна причина його хвороби — це відсутність співпраці з його боку, і я хочу, щоб він це зрозумів. Щойно він зможе спілкуватися з іншими людьми на засадах рівності і співпраці, як одразу ж одужає... Найважливішим обов'язком, який поклала на людину релігія, завжди була вимога: „Люби ближнього свого...“ Людина, яка не цікавиться своїм оточенням, зустрічається у своєму житті з найбільшими труднощами і завдає найбільшої шкоди іншим. Поміж таких особистостей і зустрічаються найбільші невдахи... Всі наші вимоги до людини полягають у тому, щоб вона вміла працювати спільно з іншими людьми, бути дружньо налаштованою до оточення і бути надійним супутником у коханні й шлюбі».

Доктор Адлер закликає нас щодня вчиняти добро. А що воно таке, те («добро»? «Добро, — повчає пророк Магомет, — це те, що здатне осяяти обличчя іншої людини радісною усмішкою».

Чому щоденні добрі вчинки справляють приголомшливий вплив на людину, яка їх здійснює? Бо прагнення втішити інших заважає нам думати про себе, а ці думки здебільшого і спричиняють неспокій, тривогу й меланхолію.

Місіс Вільям Т. Мун, директору школи для секретарів у Нью-Йорку, знадобилося менше, ніж два тижні, щоб подолати свою меланхолію. Вона випередила Альфреда Адлера — точніше, перевершила його у тринадцять разів. Вона перемогла меланхолію не за чотирнадцять днів, а всього за один, зумівши розвеселити двох сиріт.

Все було так: «У грудні, п'ять років тому, — розповідає місіс Мун, — я задихалась від смутку і жалю до себе. Після багатьох років щасливого шлюбу я втратила чоловіка. З наближенням різдвяних свят моє горе поглиблювалось. Друзі запрошували мене провести Різдво з ними. Але я не знаходила у собі сил для веселощів. Я відчувала, що розплачусь на вечірці. Тому я відхилила їхні люб’язні запрошення. Але що ближче до свят, то більше я жаліла себе. Насправді, я мала бути вдячна Богові, оскільки у кожного з нас є багато речей, за які слід дякувати долі. У переддень Різдва я вийшла з офісу о третій годині, переповнена смутком і меланхолією. Вулицю заполонив щасливий натовп — сцена, що викликала у пам’яті минулі роки, яких уже не повернути. Я просто не могла витримати думки, що зараз опинюсь у порожній і самотній квартирі. Я не знала, куди піти. Я не могла стримати сліз. За годину безцільної прогулянки я опинилась на автобусній станції. Я згадала, як ми з чоловіком брали квиток до незнайомого міста і вирушали на пошуки пригод. І ось я сіла в перший же автобус, який стояв на вокзалі. Коли ми перетнули Гудзон і проїхали кілька кілометрів, кондуктор оголосив: „Кінцева, леді“. Я вийшла. Я навіть не знала назви міста. Це було тихе мирне маленьке містечко. В очікуванні наступного автобуса додому я рушила вулицею. Проходячи повз церкву, я почула прегарну колядку. Я зайшла досередини. У церкві нікого не було, крім органіста. Я тихенько присіла на один зі стільців. Вогники на ялинці мерехтіли, і здавалось, що це тисячі зірок блищать у височині. Заспокійлива мелодія — і той факт, що я забула пообідати — заколисали мене. Я була втомлена, тому непомітно задрімала.

Прокинувшись, я не відразу зрозуміла, куди потрапила. Я перелякалась. Наді мною схилились двоє дітлахів, які, очевидно, прибігли подивитись на ялинку. Маленька дівчинка показала на мене і сказала: „Певне, її приніс Санта Клаус“. Дітлахи не менше за мене злякались, коли я прокинулась. Я сказала, що не зроблю їм нічого поганого. Вони були бідно вдягнені. Я запитала, де їхні батьки. „У нас немає мами і тата“, — відповіли вони.

Доля повелась із цими двома сиротами набагато гірше, ніж зі мною. Поряд з ними я відчула сором через свою депресію. Я показала їм ялинку і відвела до кафе, де ми перекусили, потім я купила їм цукерок і кілька подарунків. Моя самотність зникла, як від помаху чарівної палички. Ці сироти вперше за багато місяців дали мені відчуття щастя та дозволили забути про страждання. Ми розмовляли, і я зрозуміла, яка я була щаслива. Я подякувала Богу за те, що всі свої різдвяні свята у дитинстві я зустрічала з батьками у любові і ніжності. Ці двоє дітлахів зробили для мене значно більше, ніж я для них. Їхній досвід іще раз довів, як важливо робити інших людей щасливими, щоб самому бути щасливим. Я зрозуміла, що щастя — це заразна річ. Віддаючи, ми отримуємо. Допомагаючи комусь і віддаючи любов, я перемогла тривогу і жаль до себе, і відчула себе новою людиною. І я стала іншою людиною — і не лише на ту мить, а й на багато років після цього».

У мене зібралося стільки розповідей про те, як люди, забувши про себе, повернули собі здоров'я і щастя, що їх вистачить на цілу книгу. Наприклад, давайте розглянемо випадок, який стався із Маргарет Тейлор Єйтс, — однією з найпопулярніших жінок у військово-морському флоті США.

Місіс Єйтс пише романи, але жодна з її детективних історій навіть наполовину не така цікава, як реальна історія про те, що сталося з нею того доленосного ранку, коли японці завдали удару по американських кораблях у Перл-Харборі. Місіс Єйтс вже понад рік була інвалідом через проблеми з серцем. Двадцять дві години на добу вона проводила в ліжку. Найдовшою подорожжю для неї була прогулянка садом, куди вона виходила подихати свіжим повітрям. Але і тоді вона мала спиратися на руку своєї прислуги. В той час жінка була переконана, що залишиться інвалідом назавжди. «Я ніколи б не повернулася до повноцінного життя, — казала мені вона, — якби японці не бомбардували Перл-Харбор. Вони „пошматували“ мій спокій. Коли це сталося, усюди запанували хаос і розгубленість. Одна бомба вибухнула зовсім поруч із моїм будинком, і мене ударною хвилею вижбурнуло з ліжка. Армійські вантажівки поспіхом рушили до аеродрому Хікем-Філд, казарм у Скоуфілді й авіабази в Кеніохе-бей, щоб евакуювати дружин і дітей військовослужбовців. Працівники Червоного Хреста обдзвонювали всіх, хто мав вільні кімнати, і просили розмістити цих людей у себе. У Червоному Хресті знали, що біля мого ліжка завжди стоїть телефон, тому звернулися до мене із